Маленький друг

— Його ж бо рука створила гада, так само як і маленького агнця, брате.

Юджин не відповів. Він був запросив довірливого Кертіса зачекати з ним у квартирі на прибуття молодого Різа. Кертіс поводився, як те мужнє щеня, — уражено, безцільно лепечучи щось на захист, коли йому здавалося, що його близькі в небезпеці або скривджені, — тож Юджин надумав налякати малого, вдавши, що змія його вкусила.

Але в дурні пошився сам Юджин. Тепер йому було соромно за цю спробу розіграшу, особливо через те, з яким співчуттям Кертіс зреагував на Юджинів писк жаху, коли змія скрутилася й кинулася на сітку, забризкавши йому всю долоню отрутою: малий гладив йому руку й заклопотано перепитував: «Кусь? Кусь?».

— Цей знак у тебе на обличчі, брате мій.

— А шо з ним? — Юджин чудово розумів, що йдеться про страшнезний червоний шрам від опіку, що тягнувся йому по обличчі, і аж ніяк не потребував, щоб незнайомці загострювали на цьому увагу.

— Чи не від прийняття Ознак він?

— Нещасний випадок, — відрізав Юджин. Ця травма стала наслідком дії мішанини з лугу й залишків «кріско»74, відомої в тюремному жаргоні під назвою «ангольський охолоджувальний крем». Мерзотний малий махляр на прізвище Вімз (із Касцилли, Міссісіпі, сидів за напад з обтяжувальними обставинами) хлюпнув ним в обличчя Юджинові через непорозуміння щодо якоїсь пачки сигарет. Саме коли Юджин оклигував від опіку, серед темної ночі йому явився Господь і повідомив його місію в цьому світі; тож із лазарету Юджин вийшов з відновленим зором і чітким наміром пробачити своєму кривдникові; однак Вімз уже був мертвий. Інший невдоволений в’язень потяв йому горлянку лезом, утопленим у розплавлений кінець зубної щітки — як наслідок, Юджин іще більше утвердився в новоявленій вірі в могутні турбіни Провидіння.

— Усі ми, хто Його любить, — провадив Лоял, — Його знак носять. — На цьому він витягнув обидві долоні, поколоті й поштриховані шрамами. Кінчик одного поцяткованого чорним пальця страшенно розпух, а на місці іншого — сама ґулька.

— Суть у чому, — сказав Лоял. — Ми маєм хотіти померти за Нього, як Він хотів померти за нас. Тож коли ми беремо смертоносного гада й проповідуємо з ним у Його ім’я, то показуємо свою любов до Нього, як Він показував любов до мене й до тебе.

Юджина це вразило. Очевидно, що хлопець говорить щиро — не якийсь там артист на розігріві, а чоловік, який живе за своїми переконаннями й віддав своє життя Христові, як мученики давніх часів. Але в ту ж мить їх украй неочікувано перервав стукіт у двері, низка шпарких дрібних ударів: тук-тук-тук-тук.

Юджин підкинув підборіддя в бік відвідувача; зоровий контакт обірвався. На кілька секунд усе завмерло, залишилося тільки їхнє дихання й сухе шарудливе потріскування з ящиків з-під динаміту — бридкий звук, і такий тендітний, що Юджин його до того й не помічав.

Тук-тук-тук-тук-тук. Знову постукали, манірно й зарозуміло — Рой Даял, складно помилитися. Юджин за оренду не боргував, але Даял — вроджений орендодавець, не здатний опиратися спокусі влізати, куди не треба — часто навідувався, щоб понишпорити з того чи іншого приводу.

Молодий Різ поклав Юджину руку на плече.

— В окрузі Франклін є шериф, шо має на мене ордер, — промовив він Юджинові у вухо. Подих у нього пахнув сіном. — Мого татка і ще п’ять других там арештували позавчора вночі за нарушення спокою.

Юджин підніс долоню, щоб заспокоїти його, але тут містер Даял палко зашарпав дверною ручкою.

— Агов? Є хто вдома? — Тук-тук-тук-тук-тук. Мить тиші, а тоді Юджин із жахом почув, як у замку тишком обертається ключ.

Він кинувся до задньої кімнати й саме встиг побачити, як двері, що повільно прочинялися, спиняє ланцюжок.

— Юджине? — Дверна ручка загримала. — Тут є хтось?

— Ем, вибачте, містере Даяле, але зара’ не дуже добрий час, — гукнув Юджин товариським ввічливим голосом, яким говорив з правіжниками і з правоохоронцями.

— Юджине! Вітаю, хлопче! Слухай, я тебе розумію, дуже хотів би з тобою переговорити. — У проріху біля дверей просунувся носак чорного броґа. — Окі-док? На пів секунди.

Юджин підібрався ближче, став, схиливши вухо до дверей.

— Е, чим можу вам помогти?

— Юджине. — Дверна ручка загримала знову. — Пів секунди, і я від тебе відчеплюся!

«Йому самому тра було священником стати», — з гіркотою подумав Юджин. Він витер рота тильним боком долонь і якомога хитромовніше й приязніше мовив:

— Ем, страшно як не хочу вам отак відмовляти, будьте певні, але містере Даяле, ви мене запопали в зовсім непідхожий час! Я якраз вивчаю Біблію!

Коротка тиша, коли голос містера Даяла повернувся.

— Добре. Але, Юджине, мусиш до п’ятої години позабирати все це сміття з хідника. Якщо мені прийде виклик до суду, будеш відповідальний.

— Містере Даяле, — сказав Юджин, впившись очима в переносний холодильник «Літл Іґлу» на підлозі у кухні. — Страшне не хочу вам перечити, але, як ваша ласка, мені здається, що то сміття хлопців-мормонів.

— Це не моя проблема, чиє воно. Санітарний департамент вимагає забрати його звідти до п’ятої.