Маленький друг

Та перш ніж вона його спитала, Кертіс важко, по-діловому зітхнув на всі груди й запхав водяний пістолет за пояс нових цупких джинсів. Тоді підхопив її долоню й зателіпав нею у своїй пухкій і липкій ручищі.

— Кусають! — втішено заявив він. Кертіс указав пальцем на себе й на будинок навпроти, а тоді обернувся й пошурував собі вулицею, залишивши Гаррієт — дещо вибиту з трибу — моргати йому вслід і ще щільніше кутатися в рушник на плечах.

 

Хоч Гаррієт про це й не знала, отруйні змії також були темою обговорення не далі ніж за дев’ять метрів від неї: у квартирі на другому поверсі каркасного будинку навпроти, одного з кількох доступних для оренди об’єктів нерухомості в Александрії, що належали Роєві Даялу.

Будинок нічим особливо не вирізнявся: білий, двоповерховий, з дощатими сходами, що тягнулися збоку до окремого входу на другий поверх. Ті сходи побудував сам містер Даял, забарикадувавши перед тим сходи внутрішні, щоб колись єдиний будинок перетворився на два окремі об’єкти для оренди. До того як містер Даял його купив і розділив на квартири, будинок належав літній пані-баптистці, яку звали Енні Мері Алфорд, бухгалтерці лісопильні на пенсії. Після того як вона одної дощової неділі впала на стоянці церкви й зламала стегно, чуйний містер Даял (який, як християнський бізнесмен, цікавився справами кволих і старих, особливо імущих і без родичів, які могли б їм щось радити) визначив для себе особливе правило щодня навідуватися до міс Енні Марі, бавити її консервованими супами, поїздками на природу, наснажними матеріалами для читання, сезонними фруктами, а також неупередженими послугами в ролі розпорядника її власності й довіреної особи.

Оскільки містер Даял покірно перерахував свої прибутки на переповнені банківські рахунки Першої баптистської церкви, він вважав ці методи виправданими. Зрештою, чи ж не він збагачує ті беззмістовні життя вмиротворенням і християнським братерством? Іноді «панянки» (як він їх називав) заповідали свою власність містерові Даялу одразу, аж так їх заспокоювала його дружня присутність. Однак міс Енні Марі (яка, як-не-як, сорок п’ять років пропрацювала бухгалтеркою) як за натурою, так і за вихованням була людиною підозріливою, тож після її смерті містер Даял із жахом виявив, що та — досить віроломно, на його думку, — не повідомивши його, викликала з Мемфісу юриста й оформила заповіт, який цілком скасовував невелику неформальну угоду, яку містер Даял вельми обачно запропонував їй на підпис, погладжуючи долоню старенької в лікарняному ліжку.

Імовірно, містер Даял і не придбав би будинок міс Енні Мері після її смерті (позаяк той обійшовся не надто дешево), якби за час перебігу її смертельної недуги не звикся з думкою, що цей будинок належить йому. Розділивши верхній і нижній поверхи на дві окремі квартири й позрубувавши пеканові дерева й трояндові кущі (бо дерева й кущі передбачали витрати на догляд), він майже одразу здав перший поверх в оренду парі мормонських місіонерів. Це сталося майже десять років тому, і ті хлопці досі там живуть — навіть попри нищівний провал їхньої місії за весь той час навернути бодай одного мешканця Александрії до свого свінґерського Ісуса з Юти.

Ті хлопці-мормони вважали, що кожен, хто не мормон, потрапить у пекло («Ну, ви-то туди, певна річ, загримите!» — любив фиркати містер Даял щоразу, коли першого дня місяця заходив по орендну плату; то був його маленький жарт із ними). Але хлопці ті були шпетні, ввічливі й не могли просто так розкидатися словом «пекло», якщо їх не змушувати. Також вони уникали алкоголю й усіх тютюнових продуктів, а рахунки оплачували завжди вчасно. З верхньою квартирою проблем було більше. Оскільки містер Даял всіляко уникав витрат на те, щоб організувати другу кухню, тих апартаментів здихатися було майже неможливо, хіба здавати їх чорним. За десять років на верхньому поверсі побували фотостудія, штаб-квартира ґерлскауток, дитсадок, демонстраційний зал трофеїв і велика сім’я східних європейців, які, тільки-но містер Даял відвернувся, завезли туди ще й усіх своїх друзів і рідних та мало не спалили весь будинок через електроплиту.

Саме в цій горішній квартирі наразі стояв Юджин Ретліфф — у передній кімнаті, де після інциденту з тією плитою на лінолеумі й шпалерах досі залишалися добряче обвуглені сліди. Він нервово водив рукою по волоссі (яке зализував назад, наслідуючи вже віджилий розбишацький стиль підліткових років) і визирав із вікна на свого розумово відсталого братика, який щойно покинув квартиру й причепився до якоїсь темноволосої дитини на вулиці. На підлозі позаду Юджина лежало з десяток коробок з-під динаміту, наповнених отруйними зміями: лісовими гримучниками, смугастими гримучниками, діамантовими гримучниками, мокасиновими й мідноголовими, а крім них, в окремій коробці мостилася одна королівська кобра з самої Індії.

На всю стіну, прикриваючи обпалений фрагмент, бовваніла написана від руки табличка, яку Юджин змайстрував сам, а орендо­давець містер Даял змусив забрати з переднього подвір’я: