Маленький друг

Зрештою десятицентовик для таксофона таки знадобився. Гелі — украй героїчно, бо й сам не менше за Гаррієт запанікував і перегрівся на сонці — заскочив на велосипед і, попри слабість і спазми в ногах, подолав майже кілометр до платного телефону на платній стоянці «Спішного швидкомаркету». Проте Гаррієт, яка весь той час прочекала фактично в пеклі, самотньо смажачись хвилин сорок на асфальті в кінці заповненого зміями тупика, надто перегрілася й стуманіла, щоб відчувати за це сильну вдячність.

Вона трохи піднялася, рівно стільки, щоб побачити, як Пембертонове волосся — кучеристе й пухнасте від хімії в басейні — розносить вітер назад і ляскає ним, наче картатою жовтою корогвою. Навіть на задньому сидінні відчувався той його різкий і відчутно дорослий запах: гострий і маскулінний піт під кокосовим лосьйоном від засмаги, замішаний із сигаретами й чимсь подібним на ладан.

— Що ви аж на «Дубовій галявині» робили? Ви там когось знаєте?

— Нє, — відповів Гелі пересиченим монотонним голосом, який переймав у присутності брата.

— То шо ви там тоді робили?

— Ловили змій… Перестань, — рявкнув він, кидаючись рукою, коли Гаррієт скубнула його за волосся.

— Ну, якщо вам дуже хочеться половити змій, то для цього ідеальне місце, — ліниво відзначив Пембертон. — Вейн, він технічне обслуговування в заміському клубі проводить, казав мені, що вони там упорядковували якійсь жінці басейн, то бригада повбивала десь із п’ятдесят змій. І це в одному дворі.

— Отруйних?

— Та яка різниця? Я б навіть за мільйон доларів у тій дірі паршивій жити не погодився, — зневажливо, по-панськи закинувши голову, сказав Пембертон. — А ще Вейн казав, що їхній дезінсектор розповідав, як під однією з тих буд він знайшов кубло на триста змій. В одному будинку. Чекайте-чекайте, ще прийде повінь, така, що військовий Корпус інженерів своїми мішками не стримає, і на кожній мамуні, що дітей у школу возить, живого місця від укусів не лишиться.

— Я зловив одну водяну гадюку, — поважно заявив Гелі.

— Ага, сто разів. І що ти з нею зробив?

— Та просто відпустив.

— Так і повірив, — Пембертон скоса зиркнув на нього. — Вона за тобою погналася?

— Нє. — Гелі трохи розслабився в кріслі.

— Ну, а я от узагалі не вірю тим, хто каже, що змія тебе боїться більше, ніж ти змію. Водяні гадюки — то просто жахіття. Вони женуться за тобою, що дай боже. Одного разу на нас із Тінком Пітмоном напала здоровенна як бик гадюка, коли ми були на озері Октобега, і я клянуся, ми навіть близько біля неї не стояли, а вона до нас пропливла через усе озеро. — Пем рукою показав в’юнкий шурхітливий рух. — І з води лиш ту білу роззявлену пащу було видно. А далі вона як бабахнеться головою об алюмінієву стінку каное, ніби тараном. Навіть люди, що на пірсі стояли, все те бачили.

— І що ви зробили? — запитала Гаррієт, яка вже всілася й нахилялася через переднє сидіння.

— А ти вже, бачу, бадьора, тигрице. Думав, доведеться тебе до лікаря нести. — Обличчя Пема в дзеркальці заднього огляду заскочило її зненацька: крейдяно-бліді губи й білий крем від засмаги аж до самого носа, глибокий сонячний опік, що нагадав їй обморожені обличчя полярної групи Скотта.

— То ти любиш на змій полювати? — сказав він відображенню Гаррієт.

— Ні, — відповіла та, миттю перейшовши на непокору й здивування через його втішену інтонацію. Тоді відкинулася на заднє сидіння.

— Тут нема чого соромитися.

— А хто сказав, що я соромлюся?

Пем засміявся.

— Ти, Гаррієт, міцний горішок, — сказав він. — Усе гаразд, я вас не здам. Але я вам так скажу, бавитися отими палицями-рогатками — повна дурня. Вам треба знайти собі алюмінієву трубку й провести через неї петлю зі шворки для одягу. Далі ту петлю просто треба насилити змії на голову й добре затягнути кінці. От і все, спіймали. Можете в слоїку потім принести ту змію на науковий ярмарок, і там реально всі офігіють. — Він шпарко викинув праву руку й влупив Гелі по голові. — Правда?

— Заткнися! — скрикнув Гелі, сердито потираючи вухо. Пем не давав Гелі забути про кокон метелика, який той приніс у школу в ролі проєкту на науковий ярмарок. Гелі півтора місяця його доглядав, читав книжки, робив нотатки, підтримував правильну температуру й робив усе, що потрібно; та коли зрештою приніс до школи на ярмарок розкриту лялечку — яку ніжно вклав у ювелірну шкатулку на постелі з ватки — виявилося, що всередині зовсім не кокон, а закам’яніла котяча какулька.

— Може, ти просто подумав, що спіймав водяну гадюку, — сміючись продовжив Пембертон, перериваючи гарячий потік образ, якими його засипав Гелі. — Може, то і не змія зовсім була. А просто великий свіжий собачий кавелдик, скручений у траві, що просто був дуже схожий на…

— На тебе, — огризнувся Гелі, атакуючи стусанами братове плече.

 

— Я ж сказав, закрили тему, ясно? — повторив Гелі, мабуть, удесяте.