Маленький друг

Джинси й сорочка Гаррієт просякли потом. У цій секції й біля болота позаду майже не було дерев, то щоб не злягти із сонячним ударом, вона вдягла солом’яний капелюх, але сонце шкварило гáряче й немилосердно, наче сам Божий гнів. Від жару й побоювань їй паморочилося в голові. Увесь ранок вона трималася стоїч­но, поки Гелі — надто гоноровий, щоб носити капелюх, і вже зі свіжим пухиристим сонячним опіком — пристрибував і періодично щось белькотів про фільм із Джеймсом Бондом, де також якось знайшлося місце для наркосиндикатів, ворожок і смертельних тропічних змій. Дорогою назад він до смерті задовбав її балаканиною про каскадера Івела Кенівела й суботній ранковий мульт­фільм «Колесик і мотобанда»63.

— Шкода, що ти не бачила, — говорив він тепер, схвильовано раз по раз закидаючи з обличчя назад вологі пасма волосся. — Та чуєш, там Джеймс Бонд просто спалив ту змію. У нього був якийсь балончик дезодоранту. І от він бачить ту змію в дзеркалі, отак розвертається і підносить свою сигару до балончика, а тоді пах, той вогонь виривається через кімнату і так шуг…

Він подався назад, застрекотавши губами, поки Гаррієт роздумувала про сонну мідноголову й сушила собі голову, що їм робити далі. Вони були вирушили на полювання, оснастившись пневматичною гвинтівкою Гелі, двома обточеними палицями-рогатками, польовим посібником «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів», Честеровими садовими рукавицями, джгутом, кишеньковим ножем, дрібними монетами для телефонного дзвінка, якщо когось із них укусить, і старою бляшаною коробкою для ланчів, що належала Еллісон («Королева кампусу», на якій красувалися чирлідерки з кінськими хвостами й квітучі, увінчані тіарами учасниці конкурсів краси), у кришці якої Гаррієт викруткою так-сяк поробила дірки для повітря. Планува­лося підібратися до змії — найкраще після її випаду й до того, як вона відновить позицію, — і пришпилити її позаду голови рогаткою. Далі вони схоплять її близько ззаду голови (дуже близько, щоб змія не смикнулася назад і не вкусила), закинуть у коробку й замкнуть.

Та сказати було легше, ніж зробити. До перших змій, яких вони запримітили, — трьох молодих мідноголових, іржаво-червоних і лискучих, що розігрівалися на цементній плиті, — підібратися було надто страшно. Гелі шпурнув між ними куснем цегли; дві чкурнули геть у протилежних напрямках. Та, що залишилася, осатаніла й почала раз по раз низько кидатися: то на цеглу, то в повітря, на все, що привертало її увагу.

Діти знетямилися від страху. Обачно кружляючи з рогатками на витягнутих руках, вони рвучко шугали на змію й так само рвучко відскакували, коли та викручувалася, щоб напасти — спочатку в один бік, тоді в інший, відбиваючись від них по всіх напрямках. Гаррієт так боялася, аж відчувала, що може знепритомніти. Гелі зробив випад на змію й промахнувся; та відхопилася й на повну довжину стрибнула на нього, і тут Гаррієт, здушено зойк­нувши, притиснула її ззаду голови рогаткою. Змія миттєво, у невпокійному шалі, стала борсатися половиною метра свого тіла, ніби одержима дияволом. Гаррієт, приголомшена від огиди, відскочила назад, щоб змія хвостом не зачепила її ноги; дриґнувшись, змія вирвалася на волю — у бік Гелі, який гойднувся назад і пискнув, ніби його залізним штирем прокололи, — і порснула в посохлі бур’яни.

Одна деталь стосовно «Дубової галявини»: якщо дитина — чи будь-хто — довго високо й гучно кричатиме на Джордж-стріт, місіс Ґодфрі, Іда Ру та ще зо пів десятка домогосподинь за мить вилетять на вулицю («Діти! Ану лишіть ту змію! Втікайте!»). І вони не жартували б, не терпіли б жодних огризань, а повернувшись, ще стояли б у вікнах кухонь, щоб упевнитися, що діти послухалися. Та в «Дубовій галявині» все було по-іншому. Будинки видавалися страхітливо запечатаними, наче бункери чи мавзолеї. Люди одне одного не знали. Там, на «Дубовій галявині», можна було до хрипоти в горлі репетувати, якийсь злочинець міг душити тебе шматом колючого дроту, а ніхто й не вийшов би подивитися, що коїться. У напруженій, трепетній від жару тиші з найближчого будинку моторошно полинув маніакальний сміх ігрової теле­програми: то за скелетами сосон на голій ділянці скоцюрбилася в обороні глуха асьєнда. Темні вікна. На всипа­ному піском місці під навісом для автомобіля виблискував новенький «б’юїк».

— Енн Кендал? Спускайтеся сюди! — Шалені оплески публіки.

«Хто в тому будинку?» — подумала Гаррієт, засліплено прикриваючи очі рукою. П’яний батько, що не пішов на роботу? Якась ледача мама гравця Молодшої ліги, як ті молоді мами-нехлюйки, з чиїми дітьми Еллісон іноді сиділа, лежить там у тьмяній кімнаті з увімкненим телевізором і невипраним одягом?

— Терпіти не можу «Ціну правильну», — озвався Гелі, непевним кроком задкуючи й постогнуючи, смикано й збуджено вивчаючи землю. — У «Балакунах» хоч є гроші й машини.

— Мені «Ризик»64 подобається.

Гелі не слухав. Він енергійно лупив бур’яни своєю рогаткою.