Маленький друг

Минуло кілька годин, вони сиділи в темряві на задніх сходах будинку Гаррієт. Гелі мало не знавіснів, доки збудження з нагоди дня народження не притихло, щоб мати змогу вислизнути з дому й зустрітися з нею. Мама, яка в його втраті апетиту відчула щось недобре, дійшла передчасного принизливого висновку: мовляв, у нього закреп, і все не давала спокою, діймаючи запитаннями про туалетні інтимнощі й пропонуючи проносне. Коли вона зрештою неохоче цьомкнула його на добраніч і пішла разом із батьком нагору, він закам’яніло пролежав під покривалами без сну ще з добрих пів години, накручений, наче глитнув цілий галон «кока-коли», наче щойно побачив новий фільм про Джеймса Бонда, наче стояв вечір Різдва.

Поки крався крізь будинок — навшпиньки долав коридор, потрохи, по сантиметру прочиняв скрипучі двері, — то накрутився ще більше. Після вуркітливої, кондиціонованої прохолоди спальні нічне повітря зустрічало важким і страшенно гарячим пресом; волосся прилипло до потилиці, а дихати нормально ніяк не вдавалося. Гаррієт, підперши підборіддя колінами, сиділа на сходинці нижче і їла холодне куряче стегенце, яке він їй приніс із дому.

— А яка різниця між мідноголовими й мокасиновими? — запитала вона. Місячне сяйво злегка виблискувало в неї на масних від курячого жиру губах.

— Бляха, а я взагалі думав, що то все одна й та сама змія, — сказав Гелі. Він ніби впав у шал.

— Мідноголові інакші. То водяні гадюки і мокасинові — одне і те саме.

— Водяна гадюка нападає просто, якщо їй того хочеться, — збуджено заявив Гелі, слово в слово повторюючи те, що йому кілька годин тому розповідав Пембертон, коли Гелі його розпитував. Хлопчик до смерті боявся змій, до такої міри, що не любив навіть на їхні фотографії в енциклопедіях дивитися. — Вони дуже агресивні.

— Вони весь час у воді?

— Мідноголові завдовжки понад пів метра, дуже тонкі й дуже червоні, — продовжив Гелі, знову повторюючи слова Пембертона, позаяк не знав відповіді на її запитання. — Їм вода не подобається.

— Таку зловити буде легше?

— О, ще б пак, — відповів Гелі, хоч він уявлення не мав. Зав­жди, коли Гелі траплялася змія, він знав — безпомильно, не­залежно від розміру й кольору, суто з гостроти чи округлості її голівки — отруйна вона чи ні, але на цьому його знання обмежува­лися. Усе своє життя він називав усіх отруйних змій «гадюками», і будь-яка отруйна змія на землі в його голові була просто водяною гадюкою, що наразі виповзла з води.

Гаррієт шпурнула курячою кісточкою вбік зі сходів і, витерши пальці об голі гомілки, розгорнула паперовий рушник і взялася за шматок святкового торта, який їй приніс Гелі. Якийсь час обоє мовчали. Навіть удень заднє подвір’я Гаррієт не покидав якийсь занехаяний і відлюдний дух недогляду, і воно чомусь видавалося миршавим і холоднішим, ніж інші подвір’я на Джордж-стріт. А вночі, коли провиси, сплетення й мішанини рослинності чорніли й збивалися докупи, воно мало не смикалося прихованим життям. У Міссісіпі повно змій. Усе життя Гелі й Гаррієт чули історії про рибалок, яких покусали мокасинові, що обвилися навколо весел чи попадали в каное з низьких навислих дерев; про водопровідників, дезінсекторів і майстрів по котлах, котрих покусали під будинками; про водних лижників, що шубовстнули в підводне гніздо гадюк, а виплили поплямованими, склоокими й так туго розбухлими, що гойдалися в кільватері моторних суден, наче надуті іграшки для басейну. Обоє знали, що не можна влітку гуляти в лісі без черевиків і довгих штанів, перевертати великі каменюки чи переступати грубі колоди, не перевіривши з іншого боку, слід триматися якомога далі від високої трави, купин хмизу, багнистої води, водопропускних труб, запілля й підозрілих ям. Гелі не без ніяковості згадав постійні материні нагадування остерігатися зарослого живоплоту, тванистого, давнозабутого ставу із золотими рибками й штабелів з прогнилою деревиною в Гаррієт на подвір’ї. «Вона не винувата, — казала мама, — просто її мама не тримає там такий порядок, як варто було б. Тому щоб я не бачила, що ти там бігаєш босий…».

— Під живоплотом є зміїне кубло — червоних маленьких, як ти описуєш. Честер каже, що вони отруйні. Минулої зими, як промерзла земля, я знайшла їхній клубок, десь отакий… — Вона намалювала в повітрі коло завбільшки з м’яч для софтболу. — Вкритий льодом.

— Хто боїться мертвих змій?

— Вони не були мертві. Честер сказав, якщо їх розтопити, вони оживають.

— Фу!