Маленький друг

Невдовзі стало занадто темно, щоб читати. Гаррієт защипало скальп, а за очними яблуками запульсував тиск, проте з місця вона не зрушила, хоча шия нила і боліла. Деякі уривки з «Книги джунглів» вона знала мало не напам’ять: уроки Мауглі з Багірою й Балу, спільна з Каа атака на Бандар-логів. Дальші, менш пригодницькі моменти, де Мауглі приїлося життя в джунглях, вона часто взагалі не читала. Її не цікавили дитячі книжки, де діти виростали, бо «виростання» передбачало (що в житті, що в книжках) стрімкий і непоясненний занепад персонажа: неждано-негадано герої й героїні покидали свої авантюри на користь якогось занудного кохання, одружувалися й заводили сім’ї, та й загалом починали поводитися, наче якісь корови.

Надворі хтось смажив стейки на ґратках. Пахло гарно. Шия в Гаррієт пекла немилосердно, проте, хоч і доводилося мружитися, щоб у дедалі густішій темряві розібрати текст, їй з якогось дива не хотілося підводитися й умикати світло. Увага відірвалася від слів і безцільно понеслася — бездумно, тернувши верхівку живоплоту навпроти, ніби по якійсь кусючій чорній вовні, — доки її не схопили за горло й присилували назад до оповіді.

Глибоко в джунглях дрімало зруйноване місто: обрушені святині, удушені лозою цистерни й тераси, ветхі палати, заповнені золотом і самоцвітами, до яких нікому, включно з Мауглі, не було діла. Посеред руїн мешкали змії, яких пітон Каа досить зневажливо називав «Отруйним племенем». І що далі вона читала, то глибше джунглі Мауглі потайки перетікали у вологу напівтропічну темряву її заднього подвір’я, заражаючи його диким, тінис­тим відчуттям небезпеки: кумкали жаби, у затягнутих повзучими пагонами деревах кричали птахи. Мауглі був хлопчиком, проте водночас і вовком. А сама вона була собою — Гаррієт, але частково й чимсь іншим.

Над нею ширяли чорні крила. Порожні простори. Думки Гаррієт тонули й губилися в тиші. Зненацька вона втратила розуміння, скільки пролежала на гойдалці. Чому вона не в себе в ліжку? Чи вже минуло більше часу, ніж їй здається? Думки затулила ковзка темрява… чорний вітер… холоднеча…

Вона сахнулася, та так рвучко, що гойдалка накренилася, — щось заляскало їй перед обличчям, щось масне заборсалося, не даючи вдихнути…

Гаррієт нестямно замахала й забила руками в повітрі, вовтузячись у просторі й зі скрипом розхитуючи гойдалку, без ро­зуміння, де верх, а де низ, доки підсвідомо не збагнула, що гуп, який вона щойно почула, то звук, із яким додолу впала бібліотечна книжка.

Вона припинила шарпатися й непорушно вляглася. Різке розхитування гойдалки знову сповільнилося й утихомирилося, а балки стелі веранди метлялися дедалі повільніше, доки зреш­тою не спинилися. Так вона й лежала на місці, в осклілій непорушності. Якби Гаррієт не надійшла, птах усе одно загинув би, але це ніяк не міняло, що вбила його саме вона.

Бібліотечна книга лежала розгорнута горілиць на долівці. Гаррієт перекотилася на живіт, щоб узяти її. Із-за рогу на Джордж-стріт повернуло авто; і коли світло фар ковзнуло по ґанку, то освітило ілюстрацію з Білою Коброю, що блимнула, наче несподіваний дорожній знак серед ночі, з написом унизу:

 

Вони прийшли сюди багато років тому,

щоб забрати скарби.

Я поговорила з ними в темряві,

і вони й по цей день лежать тут59.

 

Гаррієт перевернулася назад і кілька хвилин так і пролежала, дуже тихо; вона зі скрипом підвелася й витягнула руки над головою. Тоді покульгала всередину, через надто світлу їдальню, де за столом сиділа самотня Еллісон і їла з білої миски холодну товчену картоплю.

«Не руш, мале, я смерть, не йди»60. Це сказала якась інша кобра в якомусь іншому творі Кіплінга. Кобри в його оповідях безсердечні, але говорять красиво, наче жорстокі царі зі Старого Завіту.

Гаррієт перетнула їдальню в бік кухні, до телефона на стіні, і набрала домашній номер Гелі. Чотири гудки. П’ять. Далі хтось підняв слухавку. Белькіт шуму на задньому плані.

— Ні, тобі гарніше без, — сказала комусь мама Гелі, а тоді, у слухавку: — Алло?

— Це Гаррієт. Можете, будь ласка, дати Гелі?

— Гаррієт! Ну звісно ж, горошинко… — Слухавка стукнула. Гаррієт не встигла призвичаїтися до світла й примружилася на стілець їдальні, що стояв біля холодильника. Милі прізвиська й ніжність матері Гелі завжди запопадали її зненацька: люди рідко називали Гаррієт «горошинкою».

Сум’яття: шаркнув стілець, вкрадливо засміявся Пембертон. Понад усім цим пронизливо здійнявся роздратований стогін Гелі.

Грюкнули двері.

— Алло! — Голос був хрипкий, але збуджений. — Гаррієт?

Вона затиснула слухавку між вухом і плечем, тоді обернулася обличчям до стіни.

— Гелі, як думаєш, ми б могли спіймати отруйну змію?

Запала ошелешена тиша, у якій Гаррієт із приємністю зрозуміла, що Гелі цілком правильно збагнув, до чого вона веде.

 

— Мідноголові? Мокасинові? Які отруйніші?