Читаем Маленький друг полностью

— Може, й так, але… Слухай, не злися, — додав він, коли вона вже нахмурила лоб. — Навіть я не зможу з такого великого ствола вистрелити, а я ж важу сорок кілограмів. Я б від того дробовика на землю завалився чи навіть око б собі вибив. Якщо піднес­ти приціл собі просто до ока, віддача виб’є його просто з черепа.

— Звідки ти це знаєш? — після вдумливої паузи запитала Гаррієт.

— У бойскаутах навчився. — Насправді не зовсім; Гелі не міг сказати достеменно, звідки це знає, але був досить певен, що це правда.

— Якби нас у брауні57 таке вчили, я б не перестала ходити.

— Та в бойскаутах теж багато фігні вчать. Безпеку на дорозі й таке інше.

— А якби ми пістолетом?

— Пістолет би краще підійшов, — відзначив Гелі, флегматично відвертаючись, щоб приховати задоволення.

— А як з нього стріляти, знаєш?

— Аякже. — Гелі ніколи в житті не торкався зброї — його батько не полював і не дозволяв полювати своїм синам, — але він мав пневматичну гвинтівку. Він уже збирався добровільно видати, що в його мами в тумбочці біля ліжка лежить маленький чорний пістолет, коли Гаррієт запитала:

— Це важко?

— Стріляти? Мені ні, анітрохи, — відповів Гелі. — Ти не хвилюйся. Я його для тебе застрелю.

— Ні. Я сама хочу.

— Добре, тоді я тебе навчу, — сказав Гелі. — Я тебе натреную. Починаємо сьогодні.

— Де?

— Тобто?

— Ми ж не можемо стріляти в нас на задньому подвір’ї.

— Саме так, горошинко, точно не можете, — озвалася солодко­голоса тінь, що зненацька замаячіла у дверях сараю.

Люто злякавшись, Гелі з Гаррієт підняли голови назустріч білому спалаху фотоапарата «Полароїд».

Мамо! — скрикнув Гелі, прикриваючи руками обличчя й спотикаючись задом через каністру бензину.

Клацнувши й застрекотавши, апарат видав фотографію.

— Та не кривіться ви так, діточки, я не могла втриматися, — завороженим голосом мовила мама Гелі, відверто натякаючи, що їй абсолютно до лампочки, кривляться вони чи ні. — Іда Ру мені сказала, що ви, напевно, тут. Арахісику, — («Арахісиком» мама Гелі завжди називала сина; це прізвисько він ненавидів), — ти ж не забув, що сьогодні в тата день народження? Я хочу, щоб ви з братом обоє були вдома, коли він повернеться з гольфу, щоб ми йому влаштували сюрприз.

— Не треба так до нас підкрадатися!

— Та що ти починаєш! Я просто йшла і купила трохи касет, а ви обоє так файно там собі стали. Маю надію, хоч вийде… — Вона роздивилася фотографію й дмухнула крізь відкопилені, глазуровані рожевим губи. Хоч мама Гелі була одного віку з мамою Гаррієт, одягалася й поводилася вона як значно молодша. Наносила блакитні тіні для очей, була вкрита темною веснянкуватою засмагою від швендяння по задньому подвір’ї їхнього дому в бікіні («наче якась дівуля!» — обурювалася Еді), а зачіску мала таку саму, як у багатьох дівчат у школі.

Перестань, — застогнав Гелі. Мати його соромила. Діти в школі дражнили його через її закороткі спідниці.

Жінка розсміялася.

— Знаю, що білий торт ти не любиш, Гелі, але ж то таки день народження твого тата. Зате вгадай що? — Мама Гелі завжди розмовляла з ним отим превеселим, образливим дитячим тоном, наче він досі в дитсадку. — У пекарні були шоколадні кекси, уявляєш собі? Ну, ходімо. Тобі ще покупатися треба і вдягтися чистенько… Гаррієт, горошинко, мені шкода це казати, але Іда Ру попросила передати, щоб ти йшла вечеряти.

— А Гаррієт не можна поїсти з нами?

— Сьогодні ні, Арахісику, — жваво відповіла вона, підморгуючи Гаррієт. — Гаррієт же все розуміє, правда, рибонько?

Гаррієт — ображена її безпардонністю — зміряла її безпристрасним поглядом. Вона не бачила сенсу поводитися з мамою Гелі ввічливіше, ніж він сам.

— Не сумніваюся, що вона розуміє, правда, Гаррієт? Запросимо її наступного разу, як будемо на подвір’ї гамбургери сма­жити. Та й до того, якщо запросити Гаррієт, їй, на жаль, не вистачить кексу.

— Один кекс? — вереснув Гелі. — Ти мені купила лише один кекс?

— Арахісику, не треба бути таким жадібним.

— Та що там того одно кексу!

— Одного кексу цілком достатньо для такого неслуха, як ти… Ой, дивіться. Просто вмерти від сміху можна.

Вона нахилилася, щоб показати їм полароїдне фото — ще бліде, але досить чітке, щоб можна було розгледіти деталі.

— Цікаво, чи вийде ще краще? — сказала вона. — Ви двоє, як та пара марсіян.

І вона мала рацію: такий вони й мали вигляд. Що в Гелі, що в Гаррієт очі світилися червоними кульками, наче в дрібних нічних звірків, що несподівано опинилися перед передніми фарами автомобіля, а осліплені шоком обличчя від спалаху набули хворобливої зеленої барви.

26 Derringer — дрібний однозарядний пістолет, що зазвичай використовують для самозахисту. Перший пістолет такого типу в 1925 році представив американець Генрі Деррінджер, звідки й пішла назва.

27 Kentucky rifle — одна з перших широко використовуваних рушниць. Американська, на відміну від європейських, вирізнялася дуже довгим дулом із відносно малим калібром. Часто мала кременевий замок запалювання заряду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее