Маленький друг

— Я не говорю, шо серед кольорових нема поганців. Є і кольорові паршиві, є і білі… Я лиш знаю, шо в мене часу нема панькатися з якимись Одемами і так само нема часу панькатися зі всіма, шо вічно думають про то, чого їм не стає і як би то в другого собі забрати. Нє, сер. Якшо я того не заробила, — спохмурніло говорила Іда, піднісши вологу руку, — і в мене того нема, то мені й не хочеться. Нє, мем. Їй-богу, не хочеться. Я просто живу собі далі.

— Ідо, та мені начхати на тих Одемів.

— Ти ліпше і на всіх других начхай.

— Ну так і є, абсолютно.

— Добре, якшо так.

— Я хочу знати тільки про Ретліффів. Що ти можеш…

— Можу тобі розказати, як вони в онучку моєї сестри шпуряли цеглою, коли та в першім класі в школу йшла, — відрубала Іда. — Як тобі, га? Здоровенні рослі хлопи. Кидаються цеглою в малу дитинку й верещать їй: «негритоска» і «вертайся в джунглі».

Від огиди Гаррієт змовчала. Не підводячи погляду, вона продовжила крутити ремінець сандалі. Від слова «негритоска» — ще й від Іди — вона почервоніла.

— Цеглою! — Іда трусонула головою. — З того крила школи, шо вони тоді будували. Ще й, гадаю, гонорилася з того, але ж то аж ніяк не є правильно, аби хтось по малих дітях цеглою кидався. От у Біблії покажи мені, де пише «кидай цеглою в ближнього свого». Нема? Хоть цілий день шукай, а не знайдеш, бо нема там такого.

Гаррієт, якій було страшенно незручно, позіхнула, щоб приховати збентеження й гризоту. Вони з Гелі ходили в Александрійську академію, як і майже всі білі діти округу. Навіть Одеми, Ретліффи й Скерлі мало не до смерті голодували, щоб їхні діти не ходили в громадські школи. Звісно, сім’ї на кшталт Гаррієт (та Гелі) нізащо не потурали б, якби ті цеглою кидалися в дітей, хоч у білих, хоч у чорних («або фіолетових», як любила в будь-якому обговоренні кольору шкіри підкидати Еді). Проте виходило так, що Гаррієт учиться в школі, де всі білі.

— Ті хлопи себе священниками називають. Сидять там, харкають і обзивають ту малу дитинку всіляко, лумумба і мавпа рижа. Але де ж таке видано, шоби такі громила таку дрібноту ображали, — похмуро загадувалася Іда Ру. — Біблія ж учить: «Хто спокусить одного з малих цих…».

— Їх арештували?

Іда Ру пирхнула.

— То арештували?

— Поліція деколи більше злочинців береже, ніж тих, хто від них потерпів.

Гаррієт замислилася над цими словами. Наскільки вона знала, Ретліффам нічого не було за те, що вони стріляли на потоці. Здавало­ся, ці люди можуть робити все, що хочуть, і виходити сухими з води.

— Хай там хто кидається в людей цеглою, це незаконно, — промовила вона вголос.

— А різниці і нема ніякої. Поліція ж Ретліффам нічого не зробила, коли вони підпалили Місіонерську баптистську церкву, ще як ти зовсім малою була? Після того, як до нас доктор Кінґ приїздив? А вони просто проїхали і з вікна машини шурнули пляшкою віскі з запаленою стиркою.

Усе своє життя вона чула про ту пожежу в церкві, — і про інші, в інших містах Міссісіпі, і це в неї в голові вже давно перемішалося — але ще ніхто їй не казав, що відповідальні за неї Ретліффи. Можна було б подумати (казала Еді), що негри й бідні білі не мали б так ненавидіти одне одного, бо ж у них багато спільного — здебільшого злидні. Але ниці білі люди на кшталт Ретліффів лише на негрів можуть дивитися згори вниз. Вони не можуть змиритися з тим, що негри тепер нічим не гірші за них і нерідко значно заможніші й поважніші за них. «Бідний негр може хоч походженням виправдатися, — казала Еді. — А бідний білий не може нікого у своїх злиднях звинуватити, крім себе коханого. Але звісно, що таке їх не влаштовує. Так подумати — означає взяти відповідальність за свої лінощі й ницу поведінку. Ні, йому краще тупотіти, палити хрести і в усьому негрів звинувачувати, а не йти десь вчитися чи хоч якось над собою працювати».

Потонувши в роздумах, Іда Ру продовжила протирати плиту, хоч це й уже було зайвим.

— То по правді так було, — сказала вона. — Ті падлюки вбили міс Етту Кофі, то точно вони її в серце закололи. — Вона стулила губи, поки дрібними тісними колами протирала хромовані перемикачі конфорок. — Старенька міс Етта така праведна була, і якось-то вона цілу ніч молилася. Моя мама, вона бачить, шо вже пізно, а в міс Етти горить світло, і каже татові, шоби піднявся і сам сходив туди, постукав у вікно і спитався в міс Етти, чи не впала вона, чи не треба їй помогти встати з підлоги. А та кричить на нього «нє, дякую», вона з Ісусом ще побалакати про шось мають!

— Мені Еді казала, що одного разу…

— Так-так. Міс Етта, вона вознеслася і сидить Йому по правий бік. І мої мама з татом, і бідний мій братик Каф, шо вмер від раку. І наш маленький Робін також, десь там серед них. У Бога для всіх Його дітей місце буде. То точно.

— Але Еді сказала, що та бабця не в пожежі загинула. Еді сказала, що то через серцевий напад.

— Еді так сказала?

Коли Іда переходила на цю інтонацію, перечити їй — то тільки біду накликати. Гаррієт опустила погляд собі на нігті.