Маленький друг

— На, випий маслянки, — сказала Одін тітці, у якої надсадно підіймалися груди.

— Скляночка мадейри їй би також не завадила, — запропонувала Ліббі, чимчикуючи до заднього входу. — Я вдома не тримаю. Зараз збігаю до Аделаїди, тут близько.

— Нєа, — завила літня жінка. — Я міцне не п’ю.

— Але…

— Прошу вас, мем. Не тре’. Не тре’ віскі.

— Але мадейра то не віскі. То просто… ой, боже.

Ліббі безпорадно глянула на Одін.

— Їй зара’ перейде.

— Що сталося? — запитала Ліббі, хапаючись за горло, знервовано перезираючись на жінок.

— Я нікого не чіпала.

— Але чому…

— Вона каже, — почала пояснювати Одін, — шо на міст вийшли двоє білих чоловіків і стали по всіх палити.

— Когось поранили? Викликати поліцію? — видихнула Ліббі.

На це прозвучав такий розпачливий вереск з боку тітки Одін, що навіть Гаррієт пересмикнуло.

— Та що ж таке? — скрикнула Ліббі, яка вся порожевіла на обличчі й мало не істерила.

— Прошу вас, мем. Не тре’. Прошу, не дзвоніть в ніяку по-ліцію.

— Та чому ж ні?

— Ой, Господи. Я боюся по-ліції.

— Вона каже, шо то був хтось із тих Ретліффів, — сказала Одін. — Той, шо недавно з тюрми вийшов.

— Ретліфф? — запитала Гаррієт, і попри катавасію на кухні, всі три жінки обернулися на неї, аж настільки гучно й дивно прозвучав її голос.

 

— Ідо, що ти знаєш про тих людей, із прізвищем Ретліфф? — наступного дня запитала Гаррієт.

— Шо вони нікчемні, — відповіла Іда, похмуро викручуючи рушник для тарілок.

Вона ляпнула вицвілу ганчірку на плиту. Гаррієт, сидячи на широкій лутці відчиненого вікна, спостерігала, як Іда в’яло стирає ластовиння жиру зі сковороди, на якій уранці готувала яйця з беконом, і мугикає та киває головою, спокійно, наче в трансі. Ці мріяння, що насідали на Іду, коли вона займалася монотонною роботою — чистила горох, тріпала килими, замішувала глазур на торт — Гаррієт упізнавала з самого дитинства й від спостереження за ними заспокоювалася не менше, ніж від дерева, що туди-сюди просіювало вітер; проте ці ознаки непрозоро натякали, що Іда воліє, щоб її залишили на самоті. Якщо її в такому настрої потурбувати, можна пробудити звіра. Гаррієт доводилося бачити, як та гаркає на Шарлотту й навіть на Еді, коли вони вибирали недоречну мить, щоб агресивно запитати її про щось буденне. Та іноді — особливо якщо Гаррієт хотілося поставити їй якесь складне, таємне чи глибоке запитання — Іда відповідала безжурною пророчою відвертістю, наче під гіпнозом.

Гаррієт трохи посунулася й підставила під голову коліно.

— А що ще знаєш? — запитала вона, уважно бавлячись ремінцем сандалі. — Про Ретліффів.

— Там знати нема шо. Ти їх сама своїми очима бачила. Оті, шо вчора до нас на подвір’я шаснути хотіли.

— До нас? — перепитала Гаррієт після короткої здивованої паузи.

— Ну та. Прямо там-во… Ну та ти, канєшно, бачила, — мовила Іда Ру низьким співучим голосом, майже сама собі. — Та навіть якби прийшли пару старих маленьких кізок і почали тут дуркувати на подвір’ї у вашої мамки, то ти б і їх жаліла… «Гля’ сюди. Гля’, які гарнезні». І не зчуєшся, як станеш їх гладити і бавитися з ними. «Іди сюди, містере Козле, цукром тебе з руки нагодую». «Шось ти заваляний, містере Козле. Іди сюди, я тебе помию». «Бідний містер Козел». І вже як дійде до тебе, — безтурботно продовжила вона, попри здивовані спроби Гаррієт її перервати, — уже як дійде, які вони паршиві і шолудиві, то й різкою їх не проженеш. Вони й одежу зі шнурка тягати будуть, і клумби потопчуть, і всю ніч будуть іржати й ревати… А то, шо не поїдять, то потовчуть на кусочки і з гряззю змішають. «Давай! Давай іще!» Думаєш, їм колись вистачить? Та ніколи. Але я тобі кажу, — говорила Іда, позиркуючи на Гаррієт запаленими очима, — ліпше би в мене кози тут моталися, ніж банда тих малих Ретліффів бігала і весь час шось просила та хотіла.

— Але Ідо…

— Погань! Потолоч! — Скривившись у злегка кумедній гримасі, Іда Ру викрутила рушник для посуду. — І не встигнеш помітити, тіки й будеш чути, шо «хочу-хочу-хочу». «Дай мені то». «Купи мені сьо».

— Ідо, то не були Ретліффи. Ті діти, що вчора приходили.

— Ви ліпше пильнуйте, — здавшись, мовила Іда Ру й повернулася до роботи. — Ваша мамка вічно виходить надвір і роздає вашу одіж та іграшки то тим, то сим, люби´м, шо сюди загулюють. Ще трохи, і вони навіть просити не будуть. Просто будуть приходити і брати.

— Ідо, то були Одеми. Діти на подвір’ї.

— І шо з того. Там ні один не знає, шо є добре, а шо зле. От уяви, шо ти була б малою Одемкою… — вона замовкла, заново складаючи ганчірку, — і твої мама з татом за все життя палець об палець не вдарили, ше й понаучували тебе, шо нормально і грабувати, і ненавидіти, і красти, і просто відбирати в других всьо, шо тобі хочеться? Шо? Ти би лиш і вміла, шо красти й грабувати. Нє, сер. Їм би і в голову не прийшло подумати, шо в тому є шось погане.

— Але…