Читаем Маленький друг полностью

— Не в пожежі. Ха! — Іда зібгала мокру ганчірку й ляснула нею по стільниці. — Вона ж від диму умерла, хіба нє? І всі ті люди, шо кричали, штурхалися й билися, шоби вийти, так же? Вона ж старенька, та міс Кофі. Така м’якосерда, не могла вже оленину їсти чи рибу з гачка зняти. А тут приїжджають ті старі падлюки, кидають з вікна вогнем…

— А церква дотла згоріла?

— Вона там доста згоріла.

— Еді казала…

— А Еді там шо, була?

Її голос жахав. Гаррієт не сміла й слова сказати. Іда посвердлила її лютим поглядом, а тоді задерла крайку спідниці й відкотила грубу й свіжої тілесної барви панчоху, що зібгалася над коліном й була значно блідіша, ніж Ідина насичено темна шкіра. Тепер над непрозорим клубком нейлону виник п’ятнадцятисантиметровий клаптик обпеченої плоті: вона була рожева, наче недоготовлена ковбаска, блискуча й подекуди відразливо гладенька, а подекуди морхла й поорана, і шокувала як кольором, так і текстурою, на тлі приємного пригару Ідиного коліна з відтінком бразильського горіха.

— Як гадаєш, Еді скаже, шо того опіку буде замало?

Гаррієт не спромоглася на слова.

— А я лиш знаю, шо пекло мені тоді добряче.

— Болить?

— Ну, боліло, аякже.

— А тепер?

— Нє. Але деколи свербить. Ну, давай, — сказала вона панчосі, назад закочуючи її. — Лиш не біси мене. Ті рейтузи деколи просто вбивають.

— Це опік третього ступеня?

— І третього, і четвертого, і навіть п’ятого. — Іда знову засміяла­ся, цього разу радше неприємно. — Лиш боліло так сильно, шо я з півтора місяця не могла спати. Але Еді, певно, думає, шо як обидві ноги дотла не згоріли, то той вогонь не такий і гарячий був. І я гадаю, шо закон думає так само, бо нікого так за то і не покарали.

— Вони мусять.

— То хто так каже?

— Закон. На те він і закон.

— Для простих людей закон один, а для власть імущих другий.

Упевнено, як ніколи, Гаррієт заявила:

— Ні, не так. Закон один для всіх.

— То чого ті хлопи досі ходять на волі?

— Я думаю, тобі варто розповісти про це Еді, — після спантеличеної мовчанки сказала Гаррієт. — Якщо ти цього не зробиш, я сама розповім.

Еді? — Рот Іди Ру химерно смикнувся в якійсь подобі втіхи; вона хотіла щось сказати, але передумала.

«Що? — подумала Гаррієт, в душі похоловши. — Еді знає?»

Шок і огида від цієї думки зовсім не були приховані, ніби їй над обличчям підскочила ролета. Обличчя Іди пом’якшало — це правда, з невірою подумала Гаррієт. «Вона вже розповідала Еді, Еді знає».

Проте, зовсім зненацька, Іда Ру знову перейнялася плитою.

— І чого ти думаєш, шо я маю морочити цим бардаком голову міс Еді, Гаррієт? — запитала вона спиною до Гаррієт, шалапутним і надто вже бадьорим голосом. — Вона стара пані. Ну шо вона зробить? Ноги їм потопче? — Вона гиготнула; і хоч той звук був теплим і безперечно щирим, Гаррієт це не переконало. — Поб’є їх по голові тим чорним пуляресом?

— Вона має поліцію викликати. — Чи можна уявити, щоб Еді таке розповіли, а вона не викликала поліцію? — Ті, хто це тобі зробили, мають сидіти в тюрмі.

— У тюрмі? — На подив Гаррієт, Іда заревіла від сміху. — Най бог боронить. Вони ту тюрму люблять. Літом кондиціонер, безкоштовний горох і хліб кукурудзяний. І купа часу, аби ні чорта не робить та стрічатися зі своїми ницими дружками.

— Це Ретліффи зробили? Ти впевнена?

Іда закотила очі.

— По всьому місту тим вихваляються.

Гаррієт відчувала, що от-от заплаче. Як вони можуть швендяти на волі?

— І цеглою також вони кидали?

— Так, мем. Дорослі хлопи. І малі так же само. А той, шо себе священником називає, він поправді не кидав, лиш репетував, Біб­лією махав і намовляв решту.

— Є один Ретліфф, Робінового віку, — мовила Гаррієт, уважно спостерігаючи за Ідою. — Мені про нього Пембертон сказав.

Іда не промовила нічого. Вона викрутила ганчірку й підступила до сушарки, щоб скласти чисті тарілки.

— Йому б зараз було десь двадцять. — Десь стільки, подумала Гаррієт, щоб бути одним із чоловіків, які стріляли на мості через потік.

Іда, зітхнувши, підняла важку чавунну сковорідку з сушарки й нахилилася, щоб покласти її в шафку. Кухня була, безсумнівно, найчистішою кімнатою в будинку; Іда виділила собі тут невелику фортецю порядку, вільну від запорошених газет, які височіли в решті будинку. Мама Гаррієт не дозволяла, щоб газети викидали, — це правило було таке давнє й непорушне, що його не ставила під сумнів навіть сама Гаррієт — але за мовчазною угодою між ними, вона не тримала їх на кухні, Ідиному царстві.

— Його звати Денні, — додала Гаррієт. — Денні Ретліфф. Той, що Робінового віку.

Іда зиркнула через плече.

— А ти чого так сильно стала інтересуватися Ретліффами?

— Пам’ятаєш його? Денні Ретліффа?

— Господи, та пам’ятаю. — Іда скривилася, стаючи навшпиньки, щоб покласти тарілку з-під пластівців. — Ніби вчора.

Гаррієт силкувалася видаватися стриманою.

— Він приходив до нас? Коли Робін ще був живий?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее