Маленький друг

— Та, сер. Паршивий малий горлопан. Усе ніяк не могла його вигнати. Ходив тут, молотив по веранді своєю битою бейсбольною, лазив по двору, як темніло, а одного разу забрав Робіновий велосипед. Казала я вашій бідній мамці, казала й казала, не раз, а вона зовсім нічого не зробила. «Неблагополучний», от шо вона лиш казала. Неблагополучний, ага, вже.

Вона відчинила шухляду і — гучно, брязкаючи на повну — почала складати чисті ложки.

— Ніхто ніколи не звертає увагу на то, шо я кажу. Казала я твоїй мамі, казала я їй і приказувала, який той малий Ретліфф нездаль. Хотів Робіна побити. Вічно матюкався, петардами стріляв і кидався то тим, то тим. Десь колись мав хтось поранитися. Я всьо то бачила, як божий день, навіть як більше ніхто не бачив. Хто за Робіном щодня дивився? Хто тут за ним щодня з вікна пильнував… — вона вказала на вікно над раковиною, на пізнє пополудневе небо й пов­нолисту зелень літнього подвір’я, — поки він бавився отам, сол­датиками чи своїм котиком? — Вона скрушно похитала головою й зачинила шухляду з начинням. — Твій брат — хороший хлопчина він був. Дзижчав під ногами, як той хрущ, та й огризався мені деколи, не без того, але потому все вибачався. Ніколи не дувся, як ти ото робиш. Деколи прибігав, хапав мене руками отак. «Мені одиноко, Ідо!» Я казала йому не гратися з тим потолоччю, казала йому, казала ж, але ну одинокий він, і всьо, а мамка ваша казала, шо нічого поганого в тім не бачить, і деколи він усе одно грався з ним.

— Денні Ретліфф бився з Робіном? Тут на подвір’ї?

— Та канєшно. І ше матюкався, і крав. — Іда скинула фартух і повісила на гачок. — А хвилин за десять перед тим, як ваша мамка знайшла бідолаху Робіна на тій гілці на дереві, я його з двору прогнала.

 

— Я тобі кажу, поліція таким людям не робить нічого, — сказала Гаррієт; а тоді знову перейшла на церкву, Ідину ногу й бабусю, яка згоріла насмерть, але Гелі вже втомився все це слухати. Його збуджувала думка про небезпечного злочинця на волі й ідея стати героєм. Хоч він і тішився тим, що вдалось уникнути поїздки в церковний табір, наразі літо видавалося тихим, аж занадто. Затримання вбивці обіцяло бути цікавішим, ніж участь у містеріях, утечі з дому чи будь-яка інша діяльність із Гаррієт, на яку він сподівався цього літа.

Вони сиділи в сараї у Гаррієт на задньому подвір’ї, де їхня пароч­ка ще з дитсадка ховалася для приватних розмов. Повітря було сперте й пахло бензином і пилюкою. З гаків на стіні висіли великі чорні кільця гумових труб; за газонокосаркою вимальовувався гостроверхий ліс із рам для томатів, каркаси яких від гри тіні й павутини видавалися надмірними й фантастичними, а в темряві крізь діри в поіржавілій жерстяній стелі перехрещувалися мечоподібні промені світла, обнесені порошинами настільки, що здавалися твердими, наче як провести по них долонею, на пальцях залишиться жовтий порох. Тьмяність і спека лише підсилювали атмосферу таємничості й хвилювання, що панувала в сараї. Честер тримав у сараї пачки сигарет «Кул» і пляшки віскі «Кентуккі Таверн» у спеціальних сховках, які подеколи змінював. Коли Гелі й Гаррієт були молодшими, то страшенно тішилися тим, що поливали сигарети водою (якось Гелі, у пориві пакосництва, навіть попісяв на них) і спорожняли пляшки віскі, щоб наповнити їх чаєм. Честер ніколи на них не скаржився, бо йому взагалі-то не можна було тут тримати віскі чи сигарети.

Гаррієт уже розповіла Гелі все, що мала розповісти, але після розмови з Ідою була така схвильована, що постійно метушилася, крокувала й повторювала свої слова.

— Вона знала, що то Денні Ретліфф. Знала. Сама сказала, що то він, а я ж навіть не згадувала, що розповів твій брат. Пем казав, що він хвалився й іншими речами, поганими…

— Може, насиплемо йому в бак цукру? Двигун тоді зовсім зламається.

Вона глянула на нього з огидою, що його трохи образило; Гелі здавалося, що це чудова ідея.

— Або напишемо в поліцію листа, але не вказуватимемо свої імена.

— А який сенс?

— Якщо я скажу татові, думаю, він точно їм подзвонить.

Гаррієт пирхнула. Вона не поділяла високу думку Гелі про його батька, що працював директором середньої школи.

— Ну, тоді ти щось придумай, — саркастично відрізав Гелі.

Гаррієт закусила нижню губу.

— Я хочу його вбити, — проказала вона.

Від суворості і відстороненості в її виразі у Гелі пурхнуло серце.

— Можна, я допоможу? — миттєво випалив він.

— Ні.

— Ти ж не вб’єш його сама!

— Чому ні?

Погляд Гаррієт захопив його зненацька. Якусь мить жодної хорошої причини на думку не спадало.

— Бо він великий, — зрештою сказав Гелі. — Він тебе приб’є.

— Так, але я за нього розумніша.

— Дозволь мені допомогти. І взагалі, як ти це зібралася зробити? — запитав він, штурхаючи її носком кросівки. — У тебе є зброя?

— У тата є.

— Оті величезні старі рушниці? Тобі навіть підняти її сил не вистачить.

— Я підійму.