Читаем Маленький друг полностью

— Тобто ти не бачила, як він з’явився, — знуджено уточнила Гаррієт. — Вона чула історію про капелюх разів із сотню. Ніхто, окрім Ліббі, не вважав її аж такою загадковою.

— Золотко, то була друга година дня в середу…

— Хтось зайшов у будинок і залишив його там.

— Та ні, точно ні, не могло такого бути. Ми б побачили чи почули. Ми з Одін увесь час були в будинку — я щойно сюди переїхала з Напасті, як тато вмер — і хвилини зо дві перед тим Одін була в спальні, складала чисті простирадла. Тоді там ще ніякого капелюха не було.

— Може, то Одін його поклала.

— То точно не Одін. От піди й запитай її.

— Ну, тоді хтось заліз, — нетерпляче підкинула Гаррієт. — Просто ви з Одін не почули. — Зазвичай неговірка Одін не менше за Ліббі обожнювала оповідати про Таємницю чорного капелюха, і їхні історії були однакові (хоч дуже різнилися стилем: в Одін вона виходила значно загадковішою, помежованою частими похитуваннями голови й довгими паузами).

— Я тобі так скажу, моя солодка, — сказала Ліббі, стривожено посуваючись уперед у кріслі. — Одін ходила туди-сюди по будинку, складала чисту білизну, а я була в коридорі на телефоні з твоєю бабцею, і двері в спальню стояли широко відчинені, я їх добре бачила… ні, ніяке не вікно, — перекричала вона Гаррієт, — вікна були замкнені, і зовнішні рами так само. Ніхто б не заліз у спальню так, щоб ні Одін, ні я нічого не побачили.

— Хтось вас розіграв, — твердила Гаррієт. Такою була узгоджена версія Еді й тіток; Еді не раз доводила Ліббі до сліз (а Одін до гнівливої ворожості), збиточно натякаючи, що обоє лиґнули собі столового хересу.

— І що ж це за розіграш тоді був? — Вона вже втрачала настрій. — Залишити чоловічий капелюх у мене в ногах ліжка. Капелюх той був недешевий. І я ж його понесла в магазин тканин, а там сказали, що ні в Александрії, ні ніде ближче Мемфіса такі капелюхи не продають. Аж тут, яке диво — через три дні після того, як я знайшла в себе той капелюх, наш маленький Робін помер.

Гаррієт мовчала, роздумуючи про це.

— Але як це стосується Робіна?

— Люба моя, у світі купа речей, яких ми не розуміємо.

— Але чому капелюх? — після спантеличеної паузи запитала Гаррієт. — І чому його лишили в тебе вдома? Я не бачу зв’язку.

— Ось тобі ще одна історія. Коли я жила в Напасті, — почала Ліббі, складаючи долоні докупи, — там була одна дуже приємна жінка, яку звали Віола Ґіббз, вона працювала вихователькою у дитсадку в місті. Їй десь під тридцять було. Одним словом. Її чоловік і діти оповіли, як одного дня місіс Ґіббз заходила через задні двері до себе в дім, і тут відскочила й стала розмахувати руками в повітрі, ніби щось за нею мчало, а далі раз — і впала на підлогу в кухні. Вмерла.

— Її, певно, павук вкусив.

Отак люди він павучих укусів не вмирають.

— Або серцевий напад.

— Ні-ні, вона ж молода була. Ніколи не хворіла, і алергії на бджолині укуси не мала, і то не була аневризма, нічого подібного. Просто впала трупом без жодної на це причини, прямо на очах у чоловіка й дітей.

— Схоже на отруту. Точно, її чоловік отруїв.

— Нічого подібного. Але головне в цій історії не те, золотко. — Ліббі ввічливо закліпала й зачекала, щоб Гаррієт точно зосере­дилася на ній. — Розумієш, у Віоли Ґіббз була сестра-близнючка. Дивина в цій історії в тому, що за рік до того, рівно в той же день рік тому, — вимовляючи це, Ліббі постукувала по столу вказівним пальцем, — та її близнючка виходила з басейну в Маямі, у Флориді, аж раптом лице в неї перекривилося зі страху, так люди казали, перекривилося зі страху. Ціла купа людей те бачили. А тоді вона стала кричати й розмахувати руками. Далі, не встиг ніхто нічого зробити, як вона вже лежала мертва на цементі.

— Чому? — після збентеженого мовчання запитала Гаррієт.

— Ніхто не знає.

— Але я не розумію.

— І ніхто не розуміє.

— На людину ж не може просто напасти щось невидиме.

— А на тих двох сестер напало. Ще й на близнючок. Рівно за рік.

— Дуже схожий випадок був у Шерлока Голмса. «Строката бинда».

— Так, Гаррієт, я знаю це оповідання, але тут усе по-іншому.

— Чому? Думаєш, їх Диявол переслідував?

— Сонечку, я лише хочу сказати, що у світі є тьма-тьмуща речей, яких ми не розуміємо, а ще прихованих зв’язків між речами, які, на перший погляд, здаються зовсім непов’язаними.

— Думаєш, Робіна вбив Диявол? Чи якийсь привид?

— Боже правий, — мовила Ліббі, ніяково тягнучись по окуляри, — що це там ззаду коїться?

Там справді зчинилося якесь сум’яття: збуджені голоси, розпачливий крик Одін. Гаррієт поспішила за Ліббі на кухню, де побачила присадкувату чорну жінку з веснянкуватими щоками й сивими кісками. Вона сиділа за столом і плакала, затуливши обличчя долонями. Позаду неї відверто стривожена Одін наливала в склянку з льодом маслянку.

— То моя цьоця, — сказала вона, не підіймаючи на Ліббі очей. — Дуже розстроєна. Зара’ їй стане легше.

— На бога, що ж сталося? Покликати лікаря?

— Нєа. Вона не поранена. Лиш у шоку. Якісь білі чоловіки стріляли в неї з пістолетів біля струмка.

— Стріляли з пістолетів? Навіщо їм би…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее