Маленький друг

Але Ліббі прийняла цю жертву з радістю, без жалю. Вона обож­нювала свого вовкуватого невдячного батька-старця та вважала за привілей сидіти вдома й доглядати сестер, що лишилися без матері та яких вона любила до нестями, віддаючи їм себе всю. За ту щедрість, сумирність і терплячу добродушність молодші сестри (яким ці риси були далеко не притаманні) вважали Ліббі такою святою, якою тільки може бути людина. Молодою жінкою вона була досить блідолиця й непоказна (хоч усмішка й осявала її красою); тепер же, у вісімдесят два, походжаючи в сатинових капцях, рожевих сатинових піжамних сорочках і ангорових светриках, облямованих рожевими стрічками, вона скидалася на велику милу дитину з величезними блакитними очима й серпанковим сивим волоссям.

Входити в облаштовану спальню Ліббі з дерев’яними жалюзі й блакитними, мов качине яйце, стінами було наче переступати межі дружнього підводного королівства. Газони й будинки на­дворі під жагучим сонцем були збляклі й ворожі; засліплені палом тротуари нагадували про дрозда, про блискучий беззмістовний жах у його очах. Кімната Ліббі ж дарувала прихисток від усього цього: від жару, пилу, жорстокості. Кольори й текстури тут не змінилися від дитинства Гаррієт: тьмяна темна підлога, пучкувате синелеве покривало на ліжку, запорошені органзові штори та кришталева цукерниця, в якій Ліббі тримала шпильки для волосся. На камінній полиці спочивало масивне преспап’є у формі яйця, зроблене з аквамаринового скла, — з булькою в осерді, воно фільтрувало сонячне світло, наче морська вода, — що протягом дня перемінювалося, мов жива істота. Уранці воно світилося яскраво, максимально іскрилося близько десятої, а до полудня вже тьмяніло до прохолодного гагату. Упродовж дитинства Гаррієт провела багато довгих годин, лежачи на підлозі в роздумах, поки проміння в преспап’є стрибало догори й пурхало, колисалося й тонуло, а тигрові смуги світла блискали то тут, то там на блакитно-зелених стінах. Квітчастий килим з візерунком лозиння правив за ігрову дошку, її приватне поле бою. Незліченну кількість днів вона простояла навкарачки, пересуваючи по тих звивистих зелених стежинах іграшкові армії. Над камінною полицею висіла домінанта всього простору — стара, закопчена часом, сумна світлина Напасті, колони якої примарно біліли на тлі чорних вічнозелених дерев.

Спільними зусиллями вони розв’язували кросворд, Гаррієт умостилася на бильці оббитого ситцем крісла Ліббі. Порцеляновий годинник над каміном прісно токотав тим самим невтомним заспокійливим цокотом, який Гаррієт пам’ятала все життя; а блакитна спальня нагадувала Рай, сповнений знайомих запахів котів і кедрини, запорошеної тканини й кореня золотобородника, пудри «Лімес де Бурас» і якоїсь фіолетової солі для ванни, якою Ліббі користувалася, скільки Гаррієт себе пам’ятала. У всіх літніх жінок були зашиті в мішечках пучки кореня золотобородника, що мали б проганяти від одягу міль; і хоч його незвичну затхлість Гаррієт знала з раннього дитинства, той запах усе одно приємно лоскотав ніздрі своєю таємничістю, здавався якимсь сумним і чужим, наче трухляві ліси чи деревний дим восени; то був старий темний дух плантаційних гардеробів, Напасті, самого минулого.

— Так, останній! — вигукнула Ліббі. — «Мистецтво миротворництва». Друга літера «а», а в кінці «н-н-я». — Стук-стук-стук — порахувала вона вільні клітинки олівцем.

— Замирення?

— Так. Ой, золотко… чекай. Там не «а», а «о».

Вони мовчки стали метикувати.

— Ага! — скрикнула Ліббі. — Помиріння! — Узялася обережно виводити друковані літери тупим олівцем. — Готово, — радісно відзначила вона, скидаючи окуляри. — Дякую тобі, Гаррієт.

— Будь ласка, — процідила Гаррієт; їй було важко побороти досаду через те, що саме Ліббі відгадала останнє слово.

— Не розумію, чому я так переймаюся тими дурними головоломками, але справді думаю, що вони трохи допомагають не стуманіти зовсім. Переважно мені вдається лише три чверті порозгадувати.

— Ліббі…

— Дай вгадаю, що ти собі думаєш, дитинко. Ходімо подивимося, чи Одін уже вийняла пиріг з духовки?

— Ліббі, чому мені ніхто нічого не розповідає про те, як загинув Робін?

Ліббі відклала газету.

— Перед тим ставалося щось дивне?

— Яке дивне, сонечку? Що ти таке кажеш?

— Хоч щось… — Гаррієт силкувалася підшукати слова. — Якась зачіпка.

— Я не знаю ні про які зачіпки, — сказала Ліббі після химерно спокійної паузи. — Але якщо хочеш послухати про дещо дивне, то десь за три дні до смерті Робіна зі мною трапилася, мабуть, найдивніша річ у житті. Тобі розповідали колись історію про той чоловічий капелюх, що я знайшла у себе в спальні?

— А, — розчаровано відказала Гаррієт. — Вона все життя вислуховувала ту історію про капелюх на ліжку Ліббі.

— Усі думали, що я здуріла. Чорний чоловічий капелюх! Восьмого розміру! «Стетсон»! І гарний, без поту на стрічці. І от він якось просто з’явився там, серед білого дня, у ногах ліжка.