Маленький друг

Тоді ще раз. І знову. Сміх — що навіював жах — долинав з невеликого дерев’яного містка над потічком. Гелі ошелешено підніс руку, щоб прикритися від сонця, і розпливчасто розгледів двох білих чоловіків. Кремезніший із пари (до того ж значно кремезніший) здавався просто масивною тінню, що зігнулася від потіхи, а Гелі невиразно розгледів лише його руки, що звисали над поруччям: великі брудні долоні з грубими срібними перснями. Дрібніший силует (ковбойський капелюх, довге волосся) обома руками стискав лискучий сріблястий пістолет і цілився ним на воду. Він вистрелив знову, і куля вибила білий струмінь води біля кінця волосіні Гелі.

Здоровило на мості змахнув своєю лев’ячою гривою й хрипко загиготів; Гелі побачив кущисті обриси бороди.

Чорні діти покидали вудки й спиналися берегом, а чорна літня жінка на другому березі шпарко й похапцем шкутильгала за ними. Однією рукою підібравши спідницю, другу випроставши, вона плакала.

— Крути педалі, бабцю.

Пістолет заспівав знову, відлуння рикошетом повідскакувало від стрімчаків, кришеники каміння й землі попадали у воду. Тепер той чоловік палив просто, куди бачив. Гелі стояв як укопаний. Повз нього просвистіла куля й збила хмарку пилу біля колоди, де лежав, сховавшись, один із чорних чоловіків. Гелі кинув свою вудку й обернувся, щоб чкурнути — ковзаючи, мало не впавши — і якомога швидше кинувся бігти до підліска.

Він пірнув в ожинник і зойкнув, коли голі ноги подерло колючками. Коли прокотився черговий постріл, він замислився, чи бачили здалеку реднеки54, що він білий, і якщо так, чи важило їм це.

 

Гаррієт уважно вивчала свій записник, коли крізь відчинене вікно почула гучні завивання, а тоді крик Еллісон з переднього подвір’я:

— Гаррієт! Гаррієт! Іди сюди вже!

Гаррієт підскочила — заштовхнувши ногою записник собі під ліжко — і побігла вниз, а тоді через вхідні двері. Еллісон стояла на тротуарі й плакала, а волосся закривало її обличчя. Здолавши половину передньої доріжки, вона усвідомила, що цемент надто гарячий для її босих ніг, і — покосившись набік, втративши рівновагу — на одній нозі пострибала до ґанку.

— Ходи! Швидше!

— Мені треба взутися.

— Шо твориться? — ревнула з кухонного вікна Іда Ру. — Шо ви там витворяєте?

Гаррієт потупотала вгору сходами, а тоді поляскала ними ж униз, уже в сандалях. Не встигла вона запитати, що сталося, як заплакана Еллісон влетіла в будинок, схопила Гаррієт за руку й потягнула на вулицю.

— Та ходімо. Швидше, швидше.

Гаррієт, шпортаючись (бігти в сандалях було важко) волочилася за Еллісон так швидко, як могла, а тоді сестра спинилася, досі в сльозах, і викинула вільну руку на середину вулиці, де щось кректало й тріпалося.

Минули секунди зо дві, перш ніж Гаррієт усвідомила, на що дивиться: дрізд, одне крило якого застрягло в калюжі дьогтю. Вільне крило шалено лопотіло: коли птах укотре скрикнув, Гаррієт із жахом розгледіла глибини його горлянки, аж до синіх коренів гострого язичка.

— Роби щось! — закричала Еллісон.

Гаррієт не знала, що робити. Вона наблизилася до птаха, тоді з острахом відбігла, коли той пронизливо запищав і замолотив перекошеним крилом у її напрямку.

На свій ґанок вичовгала місіс Фонтейн.

— Лишіться того, — гукнула вона слабким буркотливим голосом, тьмяна форма за москітною сіткою. — Воно ж гидке.

Гаррієт — серце якої шпарко барабанило по ребрах — пробувала схопити птаха, ухиляючись, ніби обманим жестом кидалася на розпечене вугілля; вона боялася торкнутися його, а коли кінчик крила пройшовся їй по зап’ястку, вихопила руку, не в змозі приборкати рефлекси.

Еллісон скрикнула:

— Зможеш його звільнити?

— Не знаю, — відповіла Гаррієт, намагаючись говорити спокійно. Вона обійшла птаха ззаду з думкою, що той заспокоїться, якщо не бачитиме її, але дрізд запищав і заборсався з новою люттю. Серед мішанини стриміли зламані пера і — від цього вигляду Гаррієт занудило — глянсуваті червоні витки, схожі на червону зубну пасту.

З трепетним збудженням вона стала на коліна на розпеченому асфальті.

— Припини, — прошепотіла вона, підбираючись до птаха обома руками, — тихенько, не бійся… — Але той був переляканий до смерті, лопотів і тріпався, позираючи навколо лютим чорним оком, що виблискувало зі страху. Вона просунула руки під істотою, наскільки можливо підтримуючи приклеєне крило і — кривлячись від знавіснілих ударів крила в обличчя — підняла його. Пролунав пекельний виск, і, розплющивши очі, Гаррієт побачила, що видерла приклеєне крило птахові з плеча. Воно залишилося лежати в дьогті, гротескно видовжене, поблискуючи з відірваного кінця блакитною кісткою.

— Краще поклади, — почула вона слова місіс Фонтейн. — Ще вкусить.

Гаррієт приголомшено усвідомила, що крило пропало, поки птах вовтузився й бився в її вимащених дьогтем руках. На місці крила лишилася лише пульсівна точка, що сочилася червоним.

— Та поклади, — не вгавала місіс Фонтейн. — Будеш сказ мати. Від нього роблять уколи в живіт.