Маленький друг

— Як гадаєш, у кого з цих є гроші? — запитала вона в Гаррієт, демонструючи їй фотографію темноволосого молодика з крижаними переполоханими очима, що стояв поруч із білявкою з лискучим обличчям і в спідниці з турнюром, від чого вона скидалася на дитинча динозавра.

— У чоловіка такий вигляд, ніби його зараз виверне.

— Не розумію, чому всі так носяться з тими білявками. Ніби білявки веселіші абощо. Мені здається, це люди з телевізора собі таке надумали. Більшість природних білявок мають невиразні риси, схожі на бляклих кроликів, хіба що докладуть купу зусиль, щоб привести себе до ладу. Подивися на цю бідолашку. А на цю. У неї лице, як у вівці.

— Я хотіла поговорити з тобою про Робіна, — сказала Гаррієт, яка не бачила сенсу в граційних підводках до теми.

— Що кажеш, рибонько? — запитала Аделаїда, розглядаючи фотографію якогось благодійного балу. На знімку молодий чоловік у чорній краватці — ясне, впевнене, незіпсоване обличчя — похитувався на каблуках від сміху, однією рукою підтримуючи за спину струнку брюнеточку в цукрово-рожевій бальній сукні й такого ж кольору рукавичках до ліктів.

— Робін, Адді.

— Ой, золотце, — журливо мовила Аделаїда, відриваючи погляд від привабливого хлопця на фотографії. — Якби Робін зараз був з нами, то збивав би дівчаток з ніг, як кеглі. Навіть коли був ще зовсім дріботою… таким сповненим утіхи, що деколи аж вдвоє назад згинався, так смішно йому було. Любив підкрадатися до мене ззаду, хапати за шию і гризти вухо. Чарівний просто. Як папуга Малюк Біллі, що був у Едіт, коли ми ще малі були…

Аделаїда кудись попливла, бо їй знову в око втрапила усмішка молодого звитяжного янкі. «Студент другого курсу» красувалося в підписі. Робін, якби він був живий, був би десь такого самого віку. Вона відчула трепетне обурення. Яке право цей Ф. Дадлі Віллард, хай хто він такий, має на те, щоб жити й сміятися в готелі «Плаза», поки в пальмовому корті грає оркестр, а його глянцева дівчина в сатиновій сукні сміється з його жартів? Аделаїдині чоловіки по черзі померли через Другу світову війну, випадкову кулю під час сезону полювання і обширний інфаркт; у неї було двоє мертвонароджених хлопчиків від першого шлюбу, а донька від другого померла у півтора року, учадівши, коли посеред ночі заго­рівся димохід на старій квартирі на Вест-Терд-стріт, — страшні удари, підкошені коліна, болість. Проте (одну нестерпну мить за другою, один нестерпний подих за другим) людина переживає такі речі. Тепер, згадуючи тих мертвонароджених двійнят, вона пам’я­тала лише їхні витончені й ідеально сформовані риси, мирно заплющені очі, наче вони сплять. З усіх трагедій її життя (а настраждалася вона більше, ніж їй відведено) ніщо не трималося й не гноїлося так надмірно, як смерть Робіна, рана, що так до кінця й не загоїлася, а з часом лише більше гризла, морила й підточувала.

Гаррієт спостерігала за далеким виразом тітки; вона прокашлялася.

— Думаю, це я й прийшла запитати, Аделаїдо, — сказала вона.

— Я все думаю, чи потемніло б у нього волосся, коли б він виріс, — загадалася Аделаїда, виставивши журнал на витягнуту руку й роздивляючись його понад окулярами для читання. — Коли ми були малі, в Едіт волосся було вогнисто-руде, але не таке, як у нього: по-справжньому руде. Ніякого оранжевого відтінку.

«Яка трагедія», — подумала вона. Ті зіпсовані дітиська янкі гоноряться по «плазах», а її прекрасний племінничок, в усіх вимірах кращий за них, спочиває в землі. Робінові так і не випало торкнутися дівчини. Аделаїда з теплом згадала свої три пристрасні шлюби й кулуарні поцілунки власної щедротної молодості.

— Я хотіла тебе запитати, чи не думаєш ти, хто міг…

— Ото він би виріс і розбивав серця, люба моя. Кожна студенточка «Хі О», «Трьох Дельт»50 і Старого Місс билася б за право сходити з ним на збори дебютанток у Ґрінвуді51. Не те щоб я за чисту монету брала ту дебютантську дурню, весь той остракізм, кліки й дрібні…

Грюк-грюк-грюк: тінь перед москітними дверима.

— Адді?

— Хто там? — підводячись, гукнула Аделаїда. — Ти, Едіт?

— Люба моя, — випалила Тетікорум, очманіло влітаючи, навіть не помітивши Гаррієт, і кинула свою сумочку з лакованої шкіри в крісло, — люба, ти собі можеш таке уявити? Той дурисвіт Рой Даял із «Шевроле» хоче зі всіх у «Товаристві панянок» здерти по шістдесят доларів за церковну поїздку в Чарльстон. І ще й на тому обдертому шкільному автобусі!

— Шістдесят доларів? — вереснула Аделаїда. — Він же сказав, що позичає нам автобус. Казав, що безкоштовно.

— Він і тепер каже, що то безкоштовно. А ті шістдесят доларів, мовляв, за бензин.

— Та на тому всьому бензині можна хоч у Китай до комуняк доїхати!

— Юджинія Монмаут уже телефонує скаржитися пастору.

Аделаїда закотила очі.

— Краще б Едіт подзвонила.

— Думаю, вона подзвонить, як почує про це. А ось що сказала Емма Карадайн: «Він лиш хоче добре нагріти руки на нас».

— Певна річ. Можна було би подумати, що йому за таке соромно. Особливо як згадати, що Юджинія, Лайза, С’юзі Лі й решта живуть на соцдопомогу…