Маленький друг

Проте інколи — здебільшого вдома — Еллісон з острахом помічала в потоці реальності дрібні хиби й притичини, для яких не знаходилося логічного пояснення. Троянди були неправильного кольору: червоні, а не білі. Шворки для білизни були не там, де мали б, а на місці, де стояли до того, коли їх п’ять років тому позносило бурею. Перемикач лампи зовсім трішечки відрізнявся або був на іншому місці. На сімейних світлинах чи родинних картинах на задньому тлі виникали таємничі постаті, яких вона ніколи раніше не помічала. Страхітливі відбиття в дзеркалі вітальні за гарними сімейними посиденьками. Помах руки з відчиненого вікна.

«Та ну тебе, — казали мама чи Іда, коли Еллісон указувала на ці речі. — Не говори дурниць. Так завжди було».

Як так? Вона не знала. І вві сні, і наяву світ був слизьким місцем: нестійкі сценічні декорації, дрейф і відлуння, відбите світло. І все це, наче сіль, просипається їй крізь занімілі пальці.

 

Пембертон Галл їхав із заміського клубу додому на своєму блідо-блакитному «кадилаку» 62-го року з відкритим дахом (ходова частина потребувала вирівнювання, радіатор протікав, пошук деталей обертався справжнім пеклом, доводилося писати в якийсь склад аж у Техасі й чекати два тижні, доки товар прибуде, та попри це машина була його коханою, його малою, його єдиною справжньою любов’ю, і кожнісінький цент, що він заробляв у заміському клубі, ішов або на бензин для неї, або на ремонт, коли ламалася), а як повернув за ріг Джордж-стріт, передні фари ковзнули по маленькій Еллісон Дюфрен, що сиділа сама-самісінька на передніх сходах.

Він зупинився перед її будинком. Скільки їй років? П’ятна­дцять? Сімнадцять? Схоже, таки малолітка, можна і за ґрати загриміти, але він мав жагучу слабкість до млявих притрушених дівчат з тонкими ручками й пасмами волосся перед очима.

— Чуєш, — гукнув він їй.

Вона наче не сполохалася, лише так замріяно й ефірно підняла голову, що йому защипало в потилиці.

— Когось чекаєш?

— Ні. Просто чекаю.

«Карамба», — подумав Пем.

— Їду в автокінотеатр, — сказав він. — Хочеш зі мною?

Він очікував, що вона скаже, мовляв, ні, або я не можу, або дай я запитаюся в мами, та Еллісон відкинула бронзове волосся з очей, дзеленькнувши браслетом з талісманами, і відповіла (трішки спізніло; це йому в ній подобалося — її затримка, сон­ливість, дисонанс).

— А що?

— Що — а що?

Вона лише знизала плечима. Пем був заінтригований. В Еллісон була певна… нетакість, він не знав, як це краще описати. Коли ходила, вона волочила ноги, волосся в неї не таке, як в інших дівчат, і одяг у неї був дещо недоладний (як-от квітчаста сукня, що на ній зараз, таке хіба старі бабці носять), проте в цій незграбності відчувалася якась плинна серпанкова атмосфера, що зводила його з розуму. Почали оприявнюватися якісь фрагментарні романтичні сценарії (машина, радіо, берег річки).

— Давай, — покликав він. — До десятої я тебе привезу.

 

Гаррієт лежала на ліжку, їла кусник фунтового кексу49 й писала собі в нотатнику, коли з відчиненого вікна долинув гоноровий рев автомобіля. Вона визирнула й саме встигла вгледіти сестру, яка, розвіваючи волоссям, швидко віддалялася в кабріолеті Пембертона.

На колінах на сидінні під вікном, вистромивши голову між жовтих органдинових штор і з пересохлим від жовтого смаку фунтового кексу горлом, Гаррієт здивовано подивилася вздовж вулиці. Їй відібрало мову. Еллісон ніколи нікуди не їздила, хіба на один квартал далі, до когось із тіток, або, може, в магазин щось купити.

Минуло десять хвилин, далі п’ятнадцять. Гаррієт уколола дрібна шпилька ревнощів. Заради бога, про що вони там можуть говорити одне з одним? Пембертона ну ніяк не може цікавити така, як Еллісон.

Оглядаючи залиту світлом веранду (порожня гойдалка, «Бик Фердинанд» на верхній сходинці), вона почула шелест в азаліях, що обрамляли подвір’я. Тоді, на її подив, з’явилася якась постать, і вона побачила, що то на газон тихо пробирається Лашарон Одем.

Гаррієт не спало на думку, що та прокралася, щоб забрати книжку. Її якось розлютило від самого вигляду зіщулених плечей Лашарон. Не роздумуючи, вона шпурнула з вікна рештками свого кексу.

Лашарон скрикнула. У кущах позаду неї виникла раптова метушня. Тоді, за пару секунд, з газону геть кинулася чиясь тінь, після чого понеслася посередині добре освітленої вулиці, а на чималій відстані позаду неї, спотикаючись, бо не могла швидше, бігла дрібніша.

Гаррієт, на колінах у сидінні під вікном, головою між штор, якийсь час роздивлялася блискучий клаптик порожнього тротуару, де зникли малі Одеми. Але ніч була застигла, наче скло. Жоден листочок не ворушився, не викрикував жоден кіт; місяць проливав світло калюжею на тротуарі. Німувала навіть дзенькотлива музика вітру на веранді місіс Фонтейн.

Небавом, знудившись і роздратувавшись, вона покинула пост. Гаррієт знову занурилась у свій нотатник і мало не забула, що має чекати на Еллісон, тож її здражнило, коли перед будинком хряснули дверцята автомобіля.