Маленький друг

— А чо це вона нічого не каже? — мовила Лашарон, при­мружуючись повз Еллісон на Гаррієт — яка люто зиркала на них із веранди.

Стрепенувшись, Еллісон перевела погляд на Гаррієт.

— Ти їй мамка?

«Ото негідь», — подумала Гаррієт, паленіючи обличчям.

Вона загалом насолоджувалася тим, як Еллісон стала зати­наючись щось заперечувати, коли зненацька Ренді розширив свій розпусний танок гула48, очевидно, щоб знову привернути увагу до себе.

— Мужик украв у татуня машину, — випалив він. — Мужик, з бабдиської церкви.

Він загиготав, відвертаючись від сестриного замаху, і наче збирався продовжити розповідь, коли зненацька з будинку вискочила Іда Ру, грюкнувши за собою москітними дверима, і побігла до дітей, плескаючи в долоні, наче проганяла птахів, що клюють зерно в неї на полі.

— Ану здрисли відси, — рявкнула вона. — Марш!

Ніхто й оком не встиг моргнути, як дітей уже не було — ні старших, ні малюка. Іда Ру стояла на тротуарі й трусила кулаком.

— Аби я вас тут більше не бачила, — крикнула вона їм навздогін. — Я на вас поліцію визву.

— Ідо! — заголосила Еллісон.

— Не ідкай мені.

— Але то ж просто малі діти! Вони нікого не чіпали.

— Нє, не просто діти, і більше вони сюди лазити не будуть, — проказала Іда Ру, якусь хвилину вдивляючись їм у спини, а тоді обтрусила руки й рушила до будинку. «Бик Фердинанд» кособоко лежав на тротуарі, де діти його впустили. Вона натруджено схилилася, щоб підняти книжку, узяла її за кутик великим і вказівним пальцями, наче та чимсь заражена. Тримаючи книжку на витягнутій руці, вона з рвучким видихом випросталася й попрямувала за будинок до сміттєвого контейнера.

— Але Ідо! — зойкнула Еллісон. — Це ж бібліотечна книжка!

— Мені все одно, звідки вона, — кинула Іда Ру, не обертаючи голови. — То ж патолоч. Не хочу, шоб ви її в руки брали.

З вхідних дверей стривожене й розпливчасте від сну обличчя вистромила Шарлотта.

— Що відбувається? — запитала вона.

— То просто були якісь маленькі дітки, мамо. Вони нікому нічого поганого не зробили.

— Ой, боже, — поскаржилася Шарлотта, тугіше затягуючи на талії стрічки нічної накидки. — Зле, що вони пішли. Я хотіла наступного разу, як вони прийдуть, піти у вашу кімнату, винести їм мішок зі старими іграшками.

— Мамо! — вереснула Гаррієт.

— Слухайте, ну ви ж уже не бавитеся тими старими дитячими штуками, — незворушно мовила мати.

— Але вони мої! Вони мені потрібні! — Іграшкова ферма Гаррієт… Ляльки Танцюрина й Кріссі, яких їй не дуже хотілося, але все одно вона попросила, бо ними бавилися інші дівчата з її класу… Мишача сім’я, одягнена в завиті перуки й розкішні французькі костюми, яку Гаррієт побачила на вітрині однієї дуже-дуже дорогої крамниці в Новому Орлеані, і яку канючила, через яку плакала, мовчала й відмовлялася їсти, аж доки зрештою Ліббі з Аделаїдою не вислизнули з готелю «Пончартрейн» і скинулися, щоб купити тих мишей для неї. Мишаче Різдво: найрадісніше в житті Гаррієт. Ще ніколи вона не була така приголомшена від щастя, як тоді, коли відкрила ту гарну червону коробку, розкидаючи навсібіч шквалами цигаркового паперу. Як це мама може згромаджувати в будинку кожнісінький уривок газети, що туди потрапляє, — і приндитися, коли Іда викидала бодай клаптик — а все одно хоче віддати мишок Гаррієт якимсь малим брудним незнайомцям?

Бо саме це й сталося. Минулого жовтня мишача сім’я щезла з верхівки комода Гаррієт. Кинувшись в істеричний пошук, вона відкопала мишок на горищі, перемішаних в одну купу з іншими її іграшками. Мати, коли Гаррієт їй це пред’явила, визнала, що взяла кілька речей, з якими Гаррієт уже наче не бавиться, щоб віддати їх дітям із нужденних сімей, але вона ніби не усвідомлювала, як Гаррієт любить тих мишей або що варто було запитати, перш ніж брати. («Я знаю, що це тобі тітки подарували, але ж хіба не Аделаїда подарувала тобі ту Танцюрину? Чи хтось із них? Вона ж тобі не потрібна».) Гаррієт сумнівалася, що мама взагалі пам’ятає про той інцидент, і ця підозра отримала підтвердження у формі її недомислéнного погляду.

— Ти що, не розумієш? — у відчаї закричала Гаррієт. — Мені потрібні мої іграшки!

— Сонечку, не будь егоїсткою.

— Але вони мої!

— Повірити не можу, що тобі шкода для тих бідолашок просто кілька речей, з якими ти не бавишся, бо вже велика, — збентежено кліпаючи, сказала Шарлотта. — Якби ти бачила, які вони щасливі були, коли отримали іграшки Робіна…

— Робін помер.

— Як дасте тим дітям хоть щось, — похмуро відзначила Іда Ру, знову виникаючи з-за будинку й витираючи рота тильним боком долоні, — то вони або поломлять, або вимастять, ще як додому не дійдуть.