Маленький друг

— Нє, — трохи вороже відрубав Пембертон. Він досі пам’ятав, як мати підійшла до його спальні (він саме складав модель літака; дивно, що деколи застрягає в голові) й покликала в коридор, щоб розповісти, що Робін помер. Тоді був єдиний раз, коли він бачив, як вона плаче. Сам Пем не плакав: йому було дев’ять, він слабко собі щось уявляв, тож просто повернувся до себе в кімнату, зачинив двері і — в дедалі густішому тумані занепокоєння — продовжив працювати над моделлю «сопвіт-кемела»46; він досі пам’ятав, як клей повитікав на швах, усе мало паршивий вигляд, і зрештою він викинув літак, так і не докінчивши.

— Не можна про такі речі жартувати, — сказав він Гаррієт.

— Я не жартую. Я максимально серйозно, — зарозуміло відповіла Гаррієт. Пембертону вже не вперше спало на думку, як же вона відрізняється від Робіна, так разюче, аж важко повірити, що вони родичі. Можливо, частково вона здається такою серйозною через темне волосся, проте, на відміну від Робіна, людиною вона була досить важкою: безпристрасне обличчя й пишна мова, жодного сміху. В Еллісон (яка тепер, опинившись у середній школі, починала набувати гарної ходи; щойно вчора Пем на вулиці обернув голову за нею, навіть не усвідомивши, хто то) ввижався шалапутний трепет Робінового привида, але Гаррієт не була ані милою, ані шалапутною, як ти уяву не викручуй. Гаррієт була чистим кадром.

— Здається, забагато ти Ненсі Дрю47 начиталася, дорогенька, — сказав він їй. — Те все відбувалося ще до того, як народився Гелі. — Він вдав, ніби відбиває щось невидимою ключкою для гольфу. — Раніше тут щодня по три-чотири поїзди зупинялося, і по залізниці валандалося більше усіляких волоцюг.

— Може, той, хто це зробив, досі десь тут.

— Якщо так, то чому його дотепер не зловили?

— А нічого не було дивного перед тим, як це сталося?

Пем єхидно пирхнув.

— Дивного типу страшного?

— Ні, просто дивного.

— Слухай, це ж не було як у кіно. Ніхто не бачив, що тут лазив якийсь кремезний збоченець чи покидьок, а потім просто забув про це сказати. — Він зітхнув. Протягом багатьох років після цієї події на перерві в школі улюбленою грою було відтворювати Робінове вбивство: грою, яка — після передачі з покоління в покоління й неминучих змін у ній — досі була популярна в молодшій школі. Але на майданчику вбивцю ловили й карали. Діти збиралися в коло навкруг гойдалки, осипаючи смертельними ударами невидимого злочинця, що лежав ницьма в колі між ними.

— Якийсь час, — сказав він уголос, — до нас щодня приходив говорити якийсь чи то коп, чи то проповідник. Діти в школі хвалилися, ніби знають, хто це зробив, чи навіть казали, що самі це зробили. Просто задля уваги.

Гаррієт уважно дивилася на нього.

— Діти таке роблять. Денні Ретліфф… бляха. Він постійно хвастався тим, чого ніколи не робив, як-от стріляв людям по колінних чашечках чи закидав якимсь бабусям у машини гримучників. Ти б і не повірила, якби наслухалася всілякого безглуздя, що він розказував у більярдній… — Пембертон примовк. Він знав Денні Ретліффа з дитинства: слабкий і хвалькуватий, усе розмахував руками й сипав порожніми хвастощами та погрозами. Проте хоч у нього в голові ця картинка була досить чітка, він не був певен, як передати її Гаррієт.

— Він… Денні просто божевільний, — мовив він.

— Де мені його знайти?

— Тпру. З Денні Ретліффом тобі краще не зв’язуватися. Він щойно з в’язниці вийшов.

— За що сидів?

— Бійка з різаниною, щось таке. Я вже не пам’ятаю. Кожнісінький Ретліфф бував у холодній за збройні грабунки чи вбивства, окрім малюка, того відсталого. А той нещодавно містера Даяла відмахав, мені Гелі казав.

Гаррієт сторопіла.

— Неправда. Кертіс його навіть пальцем не зачепив.

Пембертон пирхнув.

— Шкода, що так. Не знаю іншої людини, яка так і проситься, щоб їй добряче вломили, як містер Даял.

— Ти так і не сказав, де мені знайти того Денні.

Пембертон зітхнув.

— Слухай, Гаррієт, — сказав він. — Денні Ретліфф, він десь мого віку. А з Робіном усе те сталося, коли ми були в четвертому класі.

— Може, це якраз хтось малий зробив. Може, тому нікого й не впіймали.

— Слухай, я не розумію, чому ти думаєш, що сама така сиромудра, з усім розібралася, а всі інші не змогли.

— Кажеш, він ходить у Більярдну залу?

— Так, і ще в таверну «Чорні двері». Але я тобі кажу, Гаррієт: він нічого до того не має, а навіть якби мав, тобі краще його не чіпати. Тих братів є декілька, і вони всі якісь божевільні.

— Божевільні?

— Ну, не настільки. Тобто… один із них проповідник — ти його, напевно, бачила: він стовбичить на шосе, викрикає про Спокуту і всіляку таку херню. А старший брат, Фариш, бував у лікарні для душевнохворих у Вітфілді.

— Чому?

— Його лопатою по голові вдарили, щось таке. Не пам’ятаю. Кожного з них постійно заарештовують. За крадіжки машин, — додав він, помітивши погляд Гаррієт. — Зломи будинків. Нічого з того, що ти кажеш. Якби вони мали якийсь стосунок до Робіна, копи з них би те давно вибили.

Він узяв чек Гаррієт, що досі лежав на стійці.

— Все добре, мала? Це за тебе й за Еллісон?

— Так.

— А вона де?

— Вдома.

— Що робить? — запитав Пем, нахиляючись уперед на ліктях.