Маленький друг

— Ой, та лише місцеві газети. Може, ще мемфіські й джексонські. За… — Вона завагалася; побоялася, що місіс Фосет здогадається, якщо вона скаже про дату смерті Робіна.

— Що ж, — мовила місіс Фосет. — Насправді мені не можна тебе туди пускати, але якщо будеш обережна, думаю, все буде гаразд.

 

Гаррієт — віддавши перевагу довгому шляху, щоб не довелося проходити повз будинок Гелі, бо той почне просити піти з ним рибалити — зайшла додому, щоб залишити книжки, які взяла собі. Була дванадцята тридцять. Еллісон — сонна й розчервоніла, досі в піжамі — сиділа на самоті за столом у їдальні й безрадісно жувала сандвіч із помідорами.

— Гаррієт, хочеш помідору? — гукнула з кухні Іда Ру. — Чи ліпше курки?

— Помідор, якщо можна, — відповіла Гаррієт. Вона сіла біля сестри. — Я після обіду йду в заміський клуб записатися на плавання, — сказала вона. — Хочеш зі мною?

Еллісон похитала головою.

— Записати тебе теж?

— Мені однаково.

— Нюня не хотів би, щоб ти так поводилася, — зазначила Гаррієт. — Він би хотів, щоб ти була щаслива й далі жила своїм життям.

— Я більше ніколи не буду щасливою, — проказала Еллісон, відкладаючи канапку. У кутиках меланхолійних шоколадно-карих очей почали збиратися сльози. — Краще б я померла.

— Еллісон? — спитала Гаррієт.

Та не відповіла.

— Ти знаєш, хто вбив Робіна?

Еллісон почала знімати з канапки скоринку. Здерла смужку; скрутила в м’ячик між великим і вказівним пальцями.

— Коли це сталося, ти була на подвір’ї, — продовжила Гаррієт, уважно спостерігаючи за сестрою. — Я в газеті в бібліотеці прочитала. Там написано, що ти весь час була надворі.

— Ти теж там була.

— Ну так, але я була ще зовсім мала. А тобі було чотири.

Еллісон здерла ще один шар скоринки й обережно їла її, не підводячи очей на Гаррієт.

— Чотири роки — це вже немало. Я майже все пам’ятаю, що зі мною було в чотири роки.

Тут з’явилася Іда Ру з тарілкою для Гаррієт. Обидві дівчинки затихли. Коли вона повернулася на кухню, Еллісон сказала:

— Гаррієт, будь ласка, дай мені спокій.

— Але мусиш же ти щось пам’ятати, — не вгавала Гаррієт, свердлячи Еллісон очима. — Це важливо. Подумай.

Еллісон наколола шматочок помідора на виделку, тоді з’їла його, акуратно покусуючи з країв.

— Послухай. Мені вчора дещо приснилося.

Еллісон злякано зиркнула на неї.

Гаррієт — яка, звісно ж, помітила цей проблиск уваги з боку Еллісон — обережно переповіла свій нічний сон.

— Думаю, він мені хотів щось сказати, — додала вона. — Напевно, я маю спробувати дізнатися, хто вбив Робіна.

Вона доїла сандвіч. Еллісон досі не зводила з неї очей. Еді — наскільки Гаррієт знала — помилялася в думці, що Еллісон дурна; просто було вкрай важко визначити, про що вона думає, і, щоб її не сполохати, обходитися з нею треба було дуже обережно.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла, — сказала Гаррієт. — І Нюня би хотів, щоб ти мені допомогла. Він любив Робіна. Він був Робіновим котусиком.

— Я не можу, — відповіла Еллісон. Вона посунулася в кріслі. — Маю йти. Зараз будуть «Похмурі тіні»43.

— Ні, чекай, — попросила Гаррієт. — Мені треба, щоб ти дещо зробила. Зробиш дещо для мене?

— Що?

— Можеш спробувати запам’ятовувати, що тобі сниться вночі, записувати ті сни й показувати мені вранці?

Еллісон дивилася на неї порожніми очима.

— Ти ж весь час спиш. Тобі точно щось сниться. Деколи люди в снах згадують те, чого не пам’ятають у житті.

— Еллісон, — гукнула з кухні Іда. — Там уже наша програма починається. — Вони з Еллісон шаліли за «Похмурими тінями». Влітку щодня їх дивились удвох.

— Ходи з нами подивишся, — запропонувала Еллісон сестрі. — Минулого тижня дуже гарні серії були. Вони там знову в минулому. Розказується, як Барнабас став вампіром.

— Розповіси мені, коли я повернуся додому. Я сходжу в заміський клуб, запишу нас обох на басейн. Добре? Якщо я тебе запишу, підеш якось зі мною поплавати?

— А коли там той твій табір починається? Ти хіба цього літа не їдеш?

— Ходи, — покликала Іда Ру, вистрибуючи з дверей із власним ланчем — курячою канапкою на тарілці. Минулого літа Еллісон підсадила її на «Темні тіні». Іда дивилася їх спершу підозріливо; тепер же протягом навчального року не пропускала ані серії, а тоді, коли Еллісон приходила додому зі школи, то сідала біля неї й переповідала все, що там було.

 

Лежачи на холодній кахлевій підлозі замкненої ванної кімнати з перовою ручкою над батьковою чековою книжкою, Гаррієт на мить перевела подих, а тоді почала писати. Їй гарно вдавалося підроблювати материн почерк, а батьків навіть краще; але з його розмашистими карлючками не можна було вагатись ані секунди, і тільки-но перо торкалося паперу, доводилося нестися не роздумуючи, інакше почерк здавався незграбним й неправильним. У Еді рука була вигадливіша: почерк прямий, старомодний і такий екстравагантний, що літери наче танцювали балет, а її високомайстерні великі було важко скопіювати навіть зі значною вправністю, тож Гаррієт доводилося працювати повільно, постійно спиняючись, щоб звіритися зі зразком письма Еді. Результат був задовільний, але хоч люди на нього купувалися, та не завжди, а сама Еді — ніколи.