Маленький друг

Ручка зависла над порожнім рядком. Крізь зачинені двері ванної щойно почала долинати моторошна музика заставки «Похмурих тіней».

«Оплатити замовлення: Александрійського заміського клубу», — рвучко накидала вона широким недбалим батьковим почерком. Сто вісімдесят доларів. Тоді великий банкірський підпис, найпрос­тіша частина. Вона важко видихнула й роздивилася результат: досить непогано. То були місцеві чеки, виставлені для банку в місті, тож виписки надходили Гаррієт додому, а не в Нешвілл; коли скасований чек повернеться, вона поцупить його з конверта, спалить, і все, комар носа не підточить. Наразі, відколи їй уперше вистачило духу скористатися цим трюком, Гаррієт уже привласнила собі з батькового рахунку (п’ядь за п’яддю) понад п’ятсот доларів. Вона відчувала, що він їй їх винен; якби не боялася зламати свою систему, вичистила б усе.

— Дюфрени, — казала тітка Тет, — люди холодні. Завжди такі були. Та й ніколи по них не було видно, що вони якісь особливо інтелігентні.

У цьому Гаррієт із нею сходилася. Її дядьки Дюфрени були плюс-мінус такі самі, як батько: полювали на оленів, займалися спортом, грубо й гучно балакали і вчісували в сивувате волосся чорну фарбу, такі собі пристаркуваті варіації на тему Елвіса, з пузатими барильцями й черевиками з еластичними бокови­нами. Книжок вони не читали, жартували масно, а в манерах та інтересах їм бракувало десь одного покоління, вихованого не в селі. Зі своєю бабусею Дюфрен Гаррієт бачилася лише раз: то була дратівлива жінка в рожевому пластмасовому бісері й еластичних брючних костюмах, що жила у Флориді в кондомініумі з розсувними скляними дверима й фольговими жирафами на шпалерах. Гаррієт якось пожила в неї тиждень — і мало не здуріла від нудьги, бо в бабусі Дюфрен не було бібліотечного абонемента й жодної книжки, окрім біографії чоловіка, котрий започаткував мережу готелів «Гілтон», і ще однієї з м’якою обкладинкою й назвою «Техасець дивиться на Ліндона Б. Джонсона»44. Сільське бідацтво округу Таллагачі вона покинула завдяки синам, що купили їй той кондомініум у пенсійній спільноті Тампи. Кожного Різдва вона надсилала в дім Гаррієт коробку грейпфрутів. Більше вони про неї особливо й не чули.

Хоч Гаррієт, безперечно, відчувала з боку Еді й тіток образу на її батька, вона й уявлення не мала, наскільки те почуття гірке. Він ніколи не був уважним чоловіком чи батьком, переговорювалися вони, навіть ще як Робін був живий. Те, як він ігнорував дівчаток, — чистий злочин. Те, як він ігнорував свою дружину, особ­ливо після смерті сина, — також чистий злочин. Він просто далі займався собі звичною роботою, навіть не брав відпустку в банку, а на полювання в Канаду поїхав, ще коли навіть місяць не минув, як його сина поклали в землю. Враховуючи такого жалюгідного чоловіка, ніхто особливо й не дивувався, що у Шарлотти потьмарився розум, порівняно з тим, як було колись.

— Було б краще, — лютувала Еді, — якби він просто взяв і розлучився з нею. Шарлотта ще молода. І є ще отой приємний чоловік, Віллорі, який щойно купив ту ділянку біля Ґленвайлда — він із Дельти, має трохи грошей…

— Ну, — засумнівалася Аделаїда, — Діксон добре забезпечує сім’ю, цього не забрати.

— Я маю на увазі, що Шарлотта може і когось значно кращого собі знайти.

— А я маю на увазі, Едіт, що ти скачи хоч задом, хоч передом, а все піде своєю чергою. Якби Діксон так добре не заробляв, то не знаю, що було б з нашою Шарлоттою й дівчатками.

— Ну так, — погодилася Еді, — можна й так сказати.

— Деколи думаю собі, — боязко озвалася Ліббі, — чи добре ми вчинили, що не намовили Шарлотту переїхати в Даллас.

Це питання обговорювали невдовзі після Робінової смерті. У банку Діксонові запропонували підвищення з умовою переїзду в Техас. Через кілька років він спробував переконати їх усіх перебратися в якесь містечко в Небрасці. Тітки не просто не заохотили Шарлотту з дівчатами їхати, а й в обох випадках просто впали в паніку, і Аделаїда, Ліббі й навіть Іда Ру тижнями плакали від самої думки про це.

Гаррієт подмухала на батьків підпис, хоча чорнило вже висохло. Мама весь час виписувала чеки на цей рахунок — так вона платила за комунальні послуги — але, як Гаррієт виснувала, за станом самого рахунку не стежила. Мама б без зайвих роздумів заплатила за заміський клуб сама, якби Гаррієт попросила; але на горизонті чорнотою гуркотіла загроза поїздки в табір на озері Селбі, а Гаррієт не хотілося розмовами про заміський клуб і басейн ризикувати нагадувати їй, що реєстраційні форми ще не прийшли.

 

Вона сіла на велосипед і покотила в заміський клуб. Канцелярія була зачинена. Усі обідали в їдальні. Вона пройшла коридором до «Спорт краму», де зустріла старшого брата Гелі, Пембертона, який курив за стійкою й читав журнал про стереосистеми.