Маленький друг

— Я можу передати ці гроші тобі? — запитала вона в нього. Пембертон їй подобався. Він був Робінового віку й колись дружив із ним. Тепер йому був двадцять один рік, і люди поговорювали, який жаль, що його мама відмовила батька відправляти хлопця у військове училище тоді, коли це ще могло щось змінити. Хоч у школі Пем мав популярність, а його фотографії були майже на кожній сторінці випускного альбому, він був ледацюгою і трохи бітником, не протягнув довго ні у Вандербільта, ні в Старому Міссі, ні навіть у Дельтівському45. Тепер він жив удома. Волосся відростив значно довше, ніж навіть у Гелі, влітку працював у заміському клубі рятувальником, а взимку тільки те й робив, що ремонтував свою машину й слухав гучну музику.

— Чуєш, Гаррієт, — сказав Пембертон. Йому, напевно, самотньо, подумала Гаррієт, отак сидіти наодинці в «Спорт крамі». На ньому була подерта футболка, картаті мадраські шорти й туфлі для гольфу без шкарпеток; на стійці біля ліктя на монограмованих тарілках заміського клубу виднілися залишки гамбургера й картоплі фрі. — Іди сюди, допоможи вибрати магнітолу для машини.

— Я про магнітоли нічого не знаю. Я це краще тобі довірю.

Пем дебелою долонею заправив волосся собі за вуха, тоді взяв чек і роздивився його. Він тримався легко, був довгокостий і знач­но вищий за Гелі; волосся мав таке саме скуйовджене, смугасто-біляве, як у брата, світліше зверху й темніше внизу. Рисами обличчя також скидався на Гелі, але в нього вони були рельєфніші, а зуби кривуваті, хоч і видавалися навіть гарнішими, ніж якби були прямі.

— Ну, можеш мені залишити, — зрештою сказав він їй, — але не знаю, що з цим робити. А я й не знав, що твій тато приїхав.

— Він і не приїхав.

Пембертон, лукаво підвівши брову, указав їй на дату.

— Він поштою надіслав, — пояснила Гаррієт.

— А де ж старий Дікс, як на те пішло? Вже купу років його не бачив.

Гаррієт знизала плечима. Хоч батько їй і не подобався, вона знала, що не можна про нього пліткувати чи на нього нарікати.

— Ну, як його побачиш, то попроси, щоб і мені чека надіслав. Дуже хочу оці колонки. — Він посунув журнал через стійку й показав їй, що має на увазі.

Гаррієт роздивилася їх.

— Вони тут усі однакові.

— Ні, маленька. Оці «блаупункти» — максимальний секс. Бачиш? Повністю чорні, з чорними кнопками на приймачі? Ти глянь, які маленькі, порівняно з «пайонірами».

— Ну то бери ці.

— Та візьму, коли впросиш тата надіслати мені триста баксів. — Він востаннє затягнувся цигаркою й розчавив шиплячий недопалок у себе на тарілці. — А де той мій придурошний брат, не знаєш?

— Без поняття.

Пембертон нахилився вперед, утаємничено звівши плечі.

— І ти ото даєш йому з тобою зависати?

Гаррієт втупилася в руїни Пемового ланчу: холодна картопля, зім’ята цигарка, що шкварчала в баюрі кетчупу.

— І не харить він тебе? — запитав Пембертон. — Як це ти його змушуєш вдягатися жінкою?

Стривожившись, Гаррієт підняла очі.

— Ну, знаєш, у Мартині домашні халати. — Марта — мати Пема й Гелі. — Він то обожнює. Щоразу як бачу його, він вибігає з дому з якимсь дивним напірником чи рушником на голові, якесь таке. Каже, що це ти його змушуєш.

— Ні, це неправда.

— Та ти розслабся, Гаррієт. — Він вимовив її ім’я так, наче віднайшов у ньому щось злегка сміховинне. — Я їжджу попри твій будинок, і в тебе там вічно по сім, по вісім малих хлопців на подвір’ї, в простирадла загорнуті. Рікі Ешмор каже, що ви діти-куклукскланівці, але мені здається, тобі просто в кайф змушувати їх вдягатися жінками.

— Це така гра, — флегматично відказала Гаррієт. Його заповзятість уже почала її дратувати; біблійні містерії вона залишила в минулому. — Слухай. Я хотіла з тобою поговорити. Про свого брата.

Тепер настала черга Пембертона занервувати. Він підхопив свій журнал із програвачами і взявся вдумливо й зосереджено його гортати.

— Ти знаєш, хто його вбив?

— Ну, — непевно почав Пембертон. Журнал він відклав. — Я тобі дещо скажу, але пообіцяй, що жодній людині не проговоришся. Знаєш стару місіс Фонтейн, вашу сусідку?

Гаррієт дивилася на нього з таким неприхованим презирством, що він аж зігнувся від сміху.

— Що? — запитав Пем. — Не віриш у ті історії про місіс Фонтейн і всіх тих людей, що в неї під будинком закопані? — Кілька років тому Пем нагнав страху на Гелі, коли розповів, що хтось побачив, як із клумби місіс Фонтейн стирчать людські кістки, а також, мовляв, місіс Фонтейн набила чимсь труп свого чоловіка-небіжчика й закріпила його сидячим у кріслі, щоб їй було з ким говорити вечорами.

— Виходить, ти не знаєш, хто це зробив.