Читаем Маленький друг полностью

— Дивиться «Похмурі тіні».

— Як думаєш, цього літа вона буде ходити в басейн?

— Якщо захоче.

— А хлопець у неї є?

— Їй різні хлопці по телефону дзвонять.

— Що, справді? — здивувався Пембертон. — Хто, наприклад?

— Вона не любить з ними розмовляти.

— Чому?

— Я не знаю.

— Як думаєш, якщо я їй якось подзвоню, вона зі мною говоритиме?

Гаррієт раптово сказала:

— Вгадай, що я зроблю цього літа.

— Що?

— Пропливу весь басейн від краю до краю під водою.

Пембертон — якого вона вже почала трохи втомлювати — закотив очі.

— А далі що? — запитав він. — На обкладинку «Ролінґ Стоун»?

— Я знаю, що зможу. Вчора ввечері затамувала подих майже на дві хвилини.

— Забудь, дорогенька, — відповів Пембертон, що не повірив жодному слову. — Втопишся. Доведеться мені діставати тебе з басейну.

 

Пообіддя Гаррієт провела читаючи на передній веранді. Іда прала, чим завжди займалася в понеділок; мама із сестрою спали. Вона вже дочитувала «Копальні царя Соломона», коли на вулицю, у квітчастій сукні, яка, здається, належала їхній мамі, потягуючись від позіхання, пришкандибала боса Еллісон. Зітхнувши, вона лягла на встелену подушками гойдалку на веранді й відштовхнулася великим пальцем ноги, щоб почати колисатися.

Гаррієт миттю відклала книжку, підійшла й сіла біля сестри.

— Тобі щось снилося, поки дрімала? — запитала вона.

— Не пам’ятаю.

— Якщо не пам’ятаєш, мабуть, щось снилося.

Еллісон не відповіла. Гаррієт порахувала до п’ятнадцяти, а тоді — цього разу повільніше — ввічливо повторила свої слова.

— Не снилося мені нічого.

— Ти ж наче сказала, що не пам’ятаєш.

— Не пам’ятаю.

— Чуєте, — сміливо озвався тихий гугнявий голос із тротуару.

Еллісон піднялася на лікті. Гаррієт — вкрай роздратувавшись через це втручання — обернулася й побачила Лашарон Одем, замурзану дівчинку, на яку місіс Фосет указувала перед тим у бібліотеці. Вона стискала зап’ясток маленької білявої істоти невизначеної статі в закаляній сорочці, що не до кінця закривала живіт, а з другого боку в неї на стегні сиділо маля в пластиковому підгузку. Наче маленькі дикі тваринки, що страхалися підійти ближче, вони стояли й дивилися очманілими очима, які страшнуватим сріблом виблискували на спечених сонцем обличчях.

— Ну, здорові були, — гукнула Еллісон, підводячись і обережно ступаючи вниз сходами, щоб привітатися. Хай якою Еллісон була полохливою, та дітей вона любила — і білих, і чорних, і що дрібніші, то краще. Вона часто вступала в балачки з брудними обірванцями, що заблудили сюди з халуп біля річки, хоч Іда Ру їй це й заборонила. «Принесуть тобі вошів чи лишаю, то вже не такі файні будуть», — казала вона.

Діти насторожено спостерігали за Еллісон, але коли вона підійшла, з місця не зрушили. Еллісон погладила голівку малюка.

— Як його звати? — запитала вона.

Лашарон Одем не відповіла. Вона дивилася повз Еллісон, на Гаррієт. Хоч вона й була зовсім юною, у її обличчі проступало щось вимучене й старе; пронизливі нехитрі очі були кольору сірого льоду, наче у вовченяти.

— Я тебе в біблятеці бачила, — сказала вона.

Зі скам’янілим обличчям Гаррієт перехопила її погляд, але не відповіла. Її не цікавили немовлята чи малі діти, і вона пого­джувалася з Ідою, що їм нема чого без запрошення пхатися на їхнє подвір’я.

— Мене звуть Еллісон, — продовжила Еллісон. — А тебе як?

Лашарон занервувала.

— Це твої брати? Як їх звати? М-м-м? — не відступала Еллісон, присівши на п’яти, щоб роздивитись обличчя молодшої дитини, яка тримала за задню обкладинку бібліотечну книжку, так що розгорнуті сторінки волочилися по тротуару. — Скажеш, як тебе звати?

— Ну ж бо, Ренді, — під’юдила малюка дівчинка.

— Ренді? Це так тебе звати?

— Кажи да, Ренді. — Вона попідкидала маля на стегні. — Кажи «Є Ренді, а я Расті», — сказала вона, звертаючись до дитини високим ядучим голоском.

— Ренді й Расті?

«Радше Нечупарний і Нечистий», — подумала Гаррієт.

Із заледве прихованою нетерплячістю вона сіла на гойдалку й стала відштовхуватися ногою, поки Еллісон терпляче виманила з Лашарон вік усіх дітей і похвалила її за те, що вона така гарна нянька.

— А ти мені покажеш свою бібліотечну книжку? — запитала Еллісон у хлопчика на ім’я Ренді. — Гм-м? — Вона кокетливо потягнулася по книжку, але хлопець усім тілом від неї відвернувся, шкірячись так, що це доводило до сказу.

— То не їґо, — сказала Лашарон. Її голос — хоч і гострий та насичено гугнявий — був також витончений і чистий. — То моя.

— І про що вона?

— Про бика Фердинанда.

— Я теж пам’ятаю його. То був маленький бичок, що любив не битися, а нюхати квіти, правильно?

— Тьотю, ви красива, — випалив Ренді, який до цього моменту не зронив ні слова. Хлопчик розхвильовано вимахував рукою, а сторінки розгорнутої книжки терлися об тротуар.

— Хіба так можна з бібліотечними книжками? — дорікнула Еллісон.

Знітившись, Ренді й зовсім кинув книжку.

— Ану підніми, — наказала старша сестра, вдаючи, що зараз лясне його.

Ренді ухилився від ляпаса і, відчуваючи на собі погляд Еллісон, позадкував і натомість почав вертіти нижньою частиною тіла наче в химерно скоромному й дорослому танці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее