Читаем Маленький друг полностью

Коли Іда Ру після роботи пішла додому, Еллісон витягнула зі сміття «Бика Фердинанда» й понесла його назад на веранду. У сутінках вона роздивилася книжку. Та була впала на купку кавової гущі, і краї сторінок збрижилися коричневою плямою. Еллісон, наскільки могла, повитирала книжку паперовим рушничком, тоді взяла зі своєї скриньки з коштовностями десятидоларову купюру й заховала в передньому форзаці. Вона подумала, що десять доларів цілком покриють збитки, ще й з надлишком. Коли місіс Фосет побачить, у якому стані книжка, то змусить їх або заплатити за неї, або відмовитися від своїх бібліотечних привілеїв, а такі маленькі діти самотужки ніде суму на штраф не наберуть.

Вона сіла на сходах, упершись підборіддям у долоні. Якби Нюня не помер, він би муркотав біля неї, прихиливши вуха до черепа, хвостом, наче гаком, обкрутившись навколо її голої щиколотки, а примруженими очима глядячи вздовж темного газону на невгавний, аж куди сягає відлуння, світ нічних створінь, невидимий для самої Еллісон: слимачі сліди й павутиння, гладкокрилі мухи й жуки, мишки-полівки й усі-всі дрібні безмовні тваринки, які попискуючи, сокочучи й мовчки борються за життя. Вона відчувала, що їхній мікросвіт — то її справжній дім, таємна темна невимовність і нестямні серцебиття.

Перед повним місяцем тягнулися швидкі пелехаті хмари. Чорне тупело тріпотіло від леготу, світячи на споді блідим розколошканим листям.

Еллісон майже нічого не пам’ятала з днів після смерті Робіна, але єдиний дивний спогад у неї був про те, як вона здиралася якомога вище тим деревом і раз по раз звідти зістрибувала. Від падіння їй здебільшого вибивало дух. Як тільки шок минав, вона обтрушувалася від пилюки, вилазила й стрибала знову. Гуп. Знову й знову. Їй снилося, як вона займається тим самим, але уві сні до землі вона не долітала. Натомість теплий вітерець підхоплював її з трави, підносив у повітря, і вона летіла, босими пальцями черкаючи верховіття. Стрімко, наче ластівка, опускалася з неба, метрів шість ковзала по газону, а тоді знову догори, кружляючи й ширяючи в повітрі й запаморочливій широчіні. Але тоді вона була маленькою, не розуміла різниці між снами й життям, і саме тому далі й далі стрибала з того дерева. Вона сподівалася, що як настрибається вдосталь, то, можливо, той теплий вітер зі сну шугне під нею й підійме високо в небо. Але, звісно ж, нічого такого не сталося. Балансуючи на високій гілляці, вона почула з ґанку завивання Іди Ру, побачила, як пройнята панікою Іда жене до неї. А Еллісон усе одно всміхалася й зіскакувала, і розпачливий Ідин крик смаковито в’юнився в западині її живота, поки дівчинка падала. Вона стільки настрибалася, що зламала собі склепіння стоп; дивовижно, що не звернула в’язи.

Нічне повітря було теплим, а блідий, наче крильця молі, цвіт гарденії біля веранди розносив щедрі, теплі, п’янкі пахощі. Еллісон позіхнула. Як можна точно знати, коли спиш, а коли ні? У снах думаєш, що не спиш, хоч насправді це не так. І хоч Еллісон здавалося, що наразі вона не спить, а сидить боса на веранді з вимащеною кавою бібліотечною книжкою на східцях поруч, це не означає, що вона не нагорі в ліжку і їй усе це сниться: веранда, гарденії, усе.

Упродовж дня, дибаючи будинком чи прохолодними коридорами школи, що пахнули антисептиком, з книжками під пахвою, вона постійно запитувала себе: я сплю чи ні? Як я тут опинилася?

Часто, коли вона раптово сахалася й усвідомлювала, що перебуває (скажімо) на уроці біології (пришпилені комахи, рудоволосий містер Піл розводиться про інтерфазу ділення клітини), Еллісон могла визначити, спить вона чи ні, прокручуючи назад шпульку спогадів. «Як я сюди потрапила?» — причмелено роздумувала вона. Чим вона снідала? Чи Еді її привезла до школи, чи є послідовність подій, що якось привели її в ці обшиті темними панелями стіни, цей ранковий клас? Чи якусь мить тому вона була деінде — на безлюдній ґрунтовій дорозі, у себе на подвір’ї, під жовтим небом з білою штукою, що лопоче на його тлі, наче простирадло?

Вона роздумувала про це, ретельно обмислювала, а тоді доходила до висновку, що не спить. Бо годинник на стіні показував дев’яту п’ятнадцять, час, коли в неї починається урок біології; а також тому, що вона досі сиділа в алфавітному порядку, ззаду Меґґі Далтон і перед Річардом Іколзом; а ще через те, що на зад­ній стіні досі висіла пінополістиролова дошка з пришпиленими комахами — пудриста сатурнія луна по центру — поміж плакатом котячого скелета й плакатом центральної нервової системи.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее