Читаем Маленький друг полностью

— Біля річки. Я рибу ловив. — Гелі завжди трюхикав до річки з тростиновою жердиною й нещасним відерцем хробаків. Ніхто не складав йому компанію. Так само нікому ніколи не хотілося дрібних лящиків і краппі, яких він ловив, тож Гелі майже завжди їх відпускав. У темряві на самоті — нічну риболовлю він любив найбільше, коли навколо кумкають жаби, а на воді гойдається біла стрічка місячного сяйва — найбільше йому любилося мріяти про те, як вони з Гаррієт живуть окремо вдвох, як дорослі, у маленькій хатинці біля річки. Він смакував цю ідею годинами. З брудними обличчями й листям у волоссі. Розпалюють ватри. Ловлять жаб і болотних черепах. Очі в Гаррієт шалені, спалахують йому зненацька в темряві, наче у дикого кошеняти.

Він здригнувся.

— Треба було тобі приходити до мене вчора, — сказав він. — Я сову бачив.

— А Еллісон що робила? — з недовірою запитала Гаррієт. — Не рибалила ж.

— Нє. Розумієш, — по-змовницьки заговорив він, посуваючись ближче на п’ятій точці, — я почув на березі Пемову машину. Знаєш, як вона гуде, — діловито, відкопиливши губи, він зімітував гул авто, «гап-гап-гап-гап!», — так, що чути аж за кілометр, тому знав, що то він, і подумав, що мама відправила його мене забрати. Я склав свої речі і піднявся вище. Але шукав він не мене. — Гелі реготнув, коротким обізнаним сміхом, який виявився таким вишуканим, що за кілька секунд Гелі його повторив — зі ще більшою втіхою.

— Що смішного?

Ну… — він не міг устояти перед її запрошенням до ще одної, третьої можливості скористатися тим новим вишуканим сміхом, — там була Еллісон, на самому краю зі свого боку машини, але Пем тримав руку на сидінні й схилявся до неї… — (він витягнув руку позаду плечей Гаррієт, щоб показати), — отак. — Далі він гучно й мокро прицмокнув, і Гаррієт невдоволено подалася вбік.

— А вона його у відповідь поцілувала?

— Було схоже, що їй зовсім однаково. Я підібрався до них дуже близько, — радісно розповідав Гелі. — Хотів кидатися в машину хробаками, але Пем би мені голову відкрутив.

Він запропонував Гаррієт варений арахіс із кишені, від якого вона відмовилася.

— Що таке? Це ж не отрута.

— Не люблю арахіс.

— Ну й добре, мені більше лишиться, — відповів Гелі, закидаючи горішок собі до рота. — Ходімо сьогодні зі мною на рибу.

— Та ні, дякую.

— Я знайшов в очереті заховану обмілину. Там стежка, веде прямо до неї. Тобі там дуже сподобається. Там білий пісок, як у Флориді.

Ні. — Батько Гаррієт часто вдавався до такого ж дратівного тону, коли з упевненістю завіряв її, що їй «сподобається» та чи ся річ (футбол, музика для кадрилі, церковні пікніки), про зневагу до якої вона могла говорити з упевненістю.

— Гаррієт, та що з тобою таке? — Гелі гнітило, що вона ніколи не робила того, що йому хочеться. Йому хотілося гуляти з нею вузькою стежкою у високій траві, триматися за руки й курити сигарети, як дорослі, ступаючи босими ногами, зовсім подертими й у болоті. А на краю очерету накрапав би дрібний дощ і розносилася б дрібна біла піна.

 

Двоюрідна тітка Аделаїда була невтомною домогосподаркою. На відміну від сестер — невеликі будиночки яких до самих кроков були напхані книжками, вітринними шафками й усіляким дрантям, викрійками для суконь, піддонами з пророщеними з насіння настурціями й подертим на клапті котами венериними кучерями — Аделаїда не займалася садівництвом, не тримала котів, ненавиділа готувати і як вогню боялася того, що називала «рейвах». Вона нарікала, що не може собі дозволити домогосподарку, що до шалу доводило Тет з Еді, оскільки три Аделаїдині чеки соцдопомоги щомісяця (отримані завдяки трьом померлим чоловікам) забезпечували їй значно краще фінансове становище, ніж їм, та насправді ж вона просто любила прибирати (дитинство в занепалій Напасті подарувало їй страх непорядку) і рідко почувалася щасливішою, ніж коли прала штори, прасувала білизну чи сновигала по своєму голому, пропахлому дезінфікатором будиночку з ганчіркою й аерозольним балончиком лимонної поліролі.

Зазвичай, коли Гаррієт навідувалася до неї, Аделаїда пилососила килими чи мила кухонні шафки, але зараз вона сиділа у вітальні на дивані: перлинні кліпси у вухах, волосся — зі смаком оброблене попелясто-білявим тоніком — зі свіжим перманентом, ноги в нейлонових колготах перехрещені на щиколотках. Зі всіх сестер вона завжди була найгарнішою, і в шістдесят п’ять також наймолодшою. На відміну від покірної Ліббі, валькірії Едіт і нервозної розтелепи Тет, в Аделаїді відчувалася контрастна кокетливість, пустотлива іскорка Веселої вдови, і питання четвертого чоловіка зняте не було б, якби в Александрію зненацька припожалував правильний чоловік (якийсь дженджуристий лисуватий мужчинчик у спортивному піджаку, припустімо, з нафтовими свердловинами чи конячими фермами) і прихилився до неї серцем.

Аделаїду поглинув щойно прибулий червневий випуск журналу «Місто й село». Наразі вона переглядала рубрику «Весілля».

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее