Маленький друг

Вона підкралася назад до вікна і крадькома розвела штори. Еллісон, що стояла на вулиці біля водійського боку синього «кадилака», непевно крутила на руці браслет і сказала щось не­розбірливе.

Пембертон гавкнув від сміху. Під сяйвом вуличних ліхтарів його волосся світилося попелюшково-жовтим, аж настільки, що коли воно йому впало на обличчя й стирчав лише кінчик носа, він скидався на дівчинку.

— Люба моя, ти в таке навіть не вір, — сказав він.

Люба? Що б це мало означати? Гаррієт опустила штори й запхала нотатник під ліжко, коли Еллісон рушила обійти машину ззаду в бік будинку, світячи голими червоними колінами під крикливим світлом задніх фар «кадилака».

Вхідні двері зачинилися. Пемове авто з ревом поїхало геть. Еллісон побрела вгору сходами — досі боса, вона їхала без взуття — і придибала в спальню. Не оглядаючись на Гаррієт, вона підійшла просто до дзеркала над комодом і пронизливо вирячилася на власне обличчя, затримавши ніс лише за кілька сантиметрів від скла. Тоді сіла збоку на ліжко й ретельно змела всі камінчики гравію, що впилися в жовтуваті підошви стоп.

— Де ти була? — запитала Гаррієт.

Еллісон, ліктями виплутуючись із сукні над головою, видала неоднозначний звук.

— Я бачила, як ти поїхала. Де ти була? — перепитала вона, коли сестра ніяк не відреагувала.

— Не знаю.

— Ти не знаєш, куди їздила? — запитала Гаррієт, свердлячи поглядом Еллісон, яка постійно стривожено позирала на своє відображення й водночас одягала білі піжамні штани. — Гарно провела час?

Еллісон — обережно уникаючи погляду Гаррієт — застібнула піжамну сорочку, лягла в ліжко й почала скупчувати навколо себе м’які іграшки. Перш ніж засинати, вона мусила певним чином розмістити їх біля свого тіла. Тоді вона вкрилася з головою.

— Еллісон?

— Так? — почулася за мить-другу приглушена відповідь.

— Ти пам’ятаєш, про що ми говорили?

— Ні.

— Так, пам’ятаєш. Про те, щоб записувати сни?

Коли відповіді не надійшло, Гаррієт, уже гучнішим голосом, сказала:

— Я тобі біля ліжка поклала аркуш паперу. І олівець. Бачила?

— Ні.

— Треба, щоб ти подивилася. Еллісон, подивися.

Еллісон вистромила голову з-під покривала рівно настільки, щоб побачити на тумбочці біля лампи аркуш паперу, видертий з нотатника на спіралі. Угорі виднівся напис почерком Гаррієт: «Сни. Еллісон Дюфрен. 12 червня».

— Дякую, Гаррієт, — промимрила вона; і — перш ніж Гаррієт витягнула з неї ще хоч слово — натягнула покривало й кинулась обличчям до стіни.

Гаррієт — трохи посвердливши поглядом спину сестрі — потягнулася під ліжко й витягнула свій записник. Сьогодні вона вже виписала нотатки на цю тему з місцевої газети, і здебільшого це для неї було щось нове: як виявили тіло; спроби реанімації (очевидно, Еді довелося зрізати його з дерева садовим секатором й працювати над його безживним тілом, доки не прибула швидка); материне падіння й госпіталізація; коментарі шерифа («зачіпок нема»; «розчарування») протягом наступних тижнів. Також вона записала все, що пам’ятала зі слів Пема — і важливе, і ні. І що більше вона писала, то більше їй пригадувалося: усілякі випадкові обривки, які вона за роки попідхоплювала там і сям. Що Робін помер лише за кілька тижнів до закінчення школи й початку літніх канікул. Що того дня падав дощ. Що в той час навколо траплялися дрібні крадіжки зі зломом, у людей цупили інструменти із сараїв: чи пов’язано це? Що коли Робінове тіло знайшли, у Баптистській церкві саме закінчувалася вечірня служба, а також, що одним із перших людей, які спинилися й допомагали, був лікар Адер — педіатр на пенсії, якому було за вісімдесят і який разом із сім’єю випадково проїжджав додому повз їхній будинок. Що її батько був у полювальному таборі; а священник мусив сідати в машину, їхати туди й шукати його, щоб передати новину.

«Навіть якщо я не знайду того, хто його вбив, — подумала вона, — то принаймні дізнаюся, як це сталося».

Також вона вказала ім’я свого першого підозрюваного. Сам процес написання змусив її усвідомити, як було б легко забути, як важливо відтепер і надалі все записувати, усе, на папері.

Раптом їй сяйнула думка. Де він живе? Гаррієт вискочила з ліжка й збігла до телефонного столика в передньому коридорі. Коли вона віднайшла в довіднику його ім’я — Денні Ретліфф — по спині їй павуком пробігся морозець.

Нормальної адреси вказано не було, лише «Шл. 260». Гаррієт, непевно покусавши губу, набрала номер і з різким подивом ­хапнула повітря, коли слухавку підняли після першого ж гудка (на тлі почувся противний телевізійний брязкіт). Якийсь чоловік гаркнув:

— Ульо!

З грюкотом — ніби зачиняючи кришку скриньки з дияволом — Гаррієт влупила слухавку обома руками.

 

— Учора ввечері бачив, як мій брат пробує цілувати твою сестру, — сказав Гелі Гаррієт, коли вони сиділи в Еді на задніх сходах. Гелі зайшов забрати її після сніданку.

— Де?