Маленький друг

Зненацька світло потьмяніло. Тенор вклонився й вийшов за лаштунки. Один полярний ведмідь витягнув шию з балкона і — підкидаючи свій капелюх Санти високо в повітря — заревів:

— Тричі ура для капітана Скотта!

Зчинилася оглушлива катавасія, коли на сцену, струшуючи з одягу сніг, вийшов блакитноокий Скотт з обледенілим і шкарубким від ворвані хутром і підняв долоню в рукавиці в бік аудиторії. Позаду нього дрібний Боверс, стоячи на лижах, видав низький таємничий свист, примружуючись на вогні рампи й рукою за­туляючи обпалене сонцем обличчя. Лікар Вілсон — без шапки й рукавиць, з льодяними «кішками» на черевиках — поквапився повз них на сцену, лишаючи по собі стежку зі сніжних слідів, які під сценічними прожекторами миттєво розтанули на калюжі. Ігноруючи вибух аплодисментів, він провів рукою по крижаному кубі, зробив одну-дві нотатки в обплетеному шкірою записнику. Тоді рвучко згорнув його, і аудиторія затихла.

— Капітане, умови критичні, — повідомив він, видихаючи білу пару. — Вітри надходять з півночі й північного заходу, і, здається, верхні й нижні частини айсберга мають абсолютно різне походження, тож можемо припустити, що він шар за шаром формувався сезонними снігами.

— Тоді доведеться братися за порятунок негайно, — відповів капітан Скотт. — Осман! Еш-то38, — нетерпляче гукнув він запряжному собаці, що гавкотів і вистрибував навколо нього. — Лейтенанте Боверсе, льодоруби.

Боверс наче й не здивувався зовсім, помітивши, що його лижні палиці в кулаках рукавиць перетворилися на пару льодорубів. Один він спритно жбурнув через сцену своєму капітанові крізь страшенний перегуд ґелґоту, реву й ляскоту плавників, а потім, скинувши свої обліплені снігом шерстяні одежини, удвох вони стали рубати замерзлу брилу, тоді як оркестр пінгвінів знову втнув своєї, а лікар Вілсон продовжив сипати цікавими науковими коментарями про природу льоду. З авансцени почав м’яко вихоритися снігопад. На краю сцени набріолінений тенор узявся допомагати Понтінгу, фотографу експедиції, встановлювати триногу.

— Бідний хлопчина, — сказав капітан Скотт у паузі між ударами льодоруба — вони з Боверсом не надто просувалися, — уже майже доходить свого кінця, я так відчуваю.

— Капітане, ви там швидше.

— Бадьоро, парубки, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

— Ми в руках Божих, і якщо Він не втрутиться, нам кінець, — понуро мовив доктор Вілсон. На скронях у нього перлинами проступив піт, а на лінзах невеликих старомодних окулярів білими колами відблискувало світло рампи. — Об’єднаймо всі свої долоні в молитвах «Отче наш» і «Символ віри».

Здавалося, не всі знали слова «Отче наш». Дехто з пінгвінів співав «Дейзі, Дейзі, відповідь дай же, ну»39; а інші, приклавши плавники до сердець, декламували Присягу вірності прапору40, коли на сцені — головою вперед, підвішений за кісточки на закрученому ланцюгу — виник чоловік у гамівній сорочці, кайданках і нічній сукні. Публіка притихла, коли — викручуючись, борюкаючись, розчервонівшись — він вислизнув з гамівної сорочки і скинув її через голову. Зубами він узявся знімати пута; уже за кілька секунд вони торохнули на долівку, і тоді — легко зігнувшись і звільнивши ноги — він зіскочив з ланцюга, підвішеного на висоті трьох метрів над підлогою, і приземлився, звівши руки догори, з гімнастичною грацією, скидаючи циліндр, який з’явився наче нізвідки. З капелюха залопотіла зграйка рожевих голубів, які, на потіху публіці, зашугали по залу.

— Боюся, джентльмени, що традиційні методи тут не спрацюють, — звернувся новоприбулий до шокованих дослідників, закасуючи рукави вечірнього пальта і спиняючись лише на мить, щоб блискуче всміхнутися назустріч вибуховому спалаху фотоапарата. — Я два рази ледве не сконав у спробах виконати цей трюк — уперше в «Цирку Бекетова» в Копенгагені, а вдруге в театрі «Аполло» в Нюрнбергу. — Просто з повітря він матеріалізував інкрустовану коштовностями паяльну лампу, яка випустила блакитне полум’я на метр уперед, а за нею пістоль, яким із гучним тріском і димком вистрелив у повітря. — Асистенти, будь ласка!

П’ятеро азіатів у багрових мантіях і традиційних шапочках-ґуапімао з довгими чорними хвостами на спині вибігли з пожежними сокирами й слюсарними ножівками.

Гудіні кинув пістолет у натовп — і той, на радість пінгвінам, у повітрі трансформувався у верткого лосося, а тоді приземлився десь серед публіки — і вихопив у капітана Скотта киркомотику. Лівицею він високо замахнувся нею, поки у правиці горіла паяльна лампа.

— Хочу нагадати аудиторії, — вигукнув він, — що наш суб’єкт не мав доступу до життєво необхідного оксигену протягом чотирьох тисяч шестисот шістдесяти п’яти днів дванадцяти годин двадцяти семи хвилин і тридцяти дев’яти секунд, а на спробу порятунку таких масштабів на сцені Північної Америки не замірялися ще ніколи. — Він перекинув киркомотику капітанові Скотту і, потягнувшись погладити рудого кота, що всівся йому на плече, махнув головою в бік пінгвіна-диригента. — Маестро, якщо ваша ласка.