Маленький друг

— Гаррієт, швидше, — заквилила Еллісон, смикаючи її за рукав, — ходімо, швидше, понесемо його Еді. — Але птах судомно здригнувся й поник на липких від крові руках, звісивши лискучу голову. Лиск на пір’ї — зелений на чорному — вигравав як ніколи яскраво, але ясно-чорна полива болю й страху в очках уже зблякла до тупої невіри, жаху смерті без її усвідомлення.

— Скоріше, Гаррієт, — просила Еллісон. — Він вмирає. Вмирає.

— Він мертвий, — почула Гаррієт свій голос.

 

— Шо з тобою таке? — окрикнула Іда Ру на Гелі, який щойно забіг крізь задні двері — повз плитку, за якою вкрита потом Іда стояла й розмішувала заварний крем для бананового пудингу — через кухню, прожогом по сходах у кімнату Гаррієт, грюкаючи за собою москітними дверима.

У кімнату Гаррієт він влетів без стуку. Та лежала на ліжку, і від вигляду її закинутої над головою руки, заглибинки білої пахви, брудно-брунатних підошов ніг його пульс — що вже й так шпарив — прискорився. Хоч була лише третя тридцять дня, Гаррієт уже вдягла піжаму; а на килимку біля ліжка жужмом лежали всуціль вимащені чимсь липким і чорним шорти й сорочка.

Гелі відкопнув одяг з дороги й засапано бухнувся їй біля ніг.

— Гаррієт! — Він ледве перебирав язиком, так хвилювався. — У мене стріляли! Хтось у мене вистрелив!

— Вистрелив у тебе? — Сонно порипуючи пружинами ліжка, Гаррієт обернулася й гляну на нього. — З чого?

— З пістолета. Вони мене майже застрелили. Я був на березі, і тут бах, бризкає вода… — Вільною рукою він ґвалтовно вимахував у повітрі.

— Як можна майже застрелити?

— Та я не жартую, Гаррієт. Куля мені просто біля голови пролетіла. Як втікав, ускочив у якісь колючі кущі. Глянь на мої ноги! Я…

З переполоху йому заціпило. Гаррієт, обпершись на лікті, дивилася на нього; і в тому погляді, що хоч і здавався уважним, не відчувалося жодного спочуття чи навіть подиву. Із запізненням, та він усвідомив свою помилку: завоювати її захоплення було ще тією задачею, а заміритися на співчуття — узагалі гибле діло.

Гелі підскочив на рівні біля краю її ліжка й рушив до дверей.

— Я покидав у них каміння, — сміливо заявив він. — І накричав. Та вони й утекли.

— Чим вони стріляли? — повторила Гаррієт. — Пневматичним пістолетом, чимсь таким?

— Ні, — після короткої ошелешеної запинки відказав Гелі; як змусити її осягнути цю терміновість, цю небезпеку? — У них був справжній пістолет, Гаррієт. Справжні кулі. Негритоси порозбігалися… — Він змахнув рукою, приголомшений від того, як важко донести до неї це все: розпечене сонце, відлуння між стрімчаків, сміх і паніку… — Чому ти не пішла зі мною? — застогнав він. — Я тебе так впрошував…

— Якщо вони там стріляли справжнім пістолетом, думаю, дуже по-дурному з твого боку стовбичити там і розкидатися камінням.

— Ні! Я не це…

— Саме так ти й сказав.

Гелі глибоко вдихнув, а далі зненацька поточився від виснаження й безнадії. Від того, що він знову присів, заскімлили пружини ліжка.

— Ти не хочеш навіть знати, хто то стріляв? — запитав він. — Гаррієт, там так дивно було. Просто так… дивно…

— Звісно ж хочу, — відповіла Гаррієт, хоча наче й не схвилювалася анітрохи. — Хто то були? Якісь діти?

— Ні, — ображено відказав Гелі. — Дорослі. Здорові такі. Стріляли, щоб позбивати поплавки з вудок.

— А в тебе чого стріляли?

— Та вони в усіх стріляли. Там не лише я був. Вони там…

Гаррієт підвелася, а він затнувся. Уперше Гелі цілком узяв до тями її піжаму, засмальцовані чорні руки, вимащений одяг на залитому сонцем килимі.

— Агов, чуєш. А що це за чорна брудота? — зі співчуттям поцікавився він. — У тебе якась халепа?

— Я випадково відірвала птахові крило.

— Фе. Як так? — запитав Гелі, і власні проблеми йому зовсім вилетіли з голови.

— Він застряг у дьогті. Усе одно помер би або кіт би роздер.

— Він живий був?

— Я пробувала його врятувати.

— А з одягом що?

Вона непевно, збентежено подивилася на нього.

— То ж не відпереться. Дьоготь точно. Іда тобі по дупі надає.

— Мені однаково.

— Дивися. І отам. Воно по всьому килимі.

Кілька секунд у кімнаті не чулося нічого, окрім скрекоту віконного вентилятора.

— У мами вдома є книжка, де написано, як виводити різні плями, — стишивши голос, сказав Гелі. — Якось я там дивився, як відмити шоколад, коли лишив на кріслі цукерку, і вона розтанула.

— І як, відмив?

— Не повністю, але якби вона відразу побачила, як там було, то прибила би мене. Дай мені речі. Я візьму до себе.

— Зуб даю, що про дьоготь у тій книжці нема.

— Ну, тоді я їх викину, — сказав Гелі, запишавшись від того, що вдалося завоювати її увагу. — Кидати їх собі в сміття — то вже зовсім дурною бути. Давай, — він обійшов до іншого краю ліжка, — допоможи посунути, щоб не побачили килим.