Читаем Маленький друг полностью

— Він увесь той клубок підпалив. — Цей спогад Гаррієт запа­м’я­тала дещо занадто яскраво. У голові в неї досі тримався образ взутого у високі чоботи Честера, який збризкує змій бензином на рівному зимовому подвір’ї, тримаючи каністру на витягнутій руці. Коли він кинув сірник, полум’я спалахнуло сюрреалістичною помаранчевою кулею, яка ніяк не обігрівала й не освітлювала приглушену зелену чорноту живоплоту позаду. Навіть на відстані здавалося, що змії в’юняться, зненацька пробудившись вогнем до жахітного життя; одна відірвала голівку від загалу й сліпо розмахувала нею, наче склоочисник автомобіля. Палаючи, вони бридотно тріскали, що запам’яталося Гаррієт як один із найгірших звуків, які вона коли-небудь чула. Решту зими й більшу частину весни на тому місці стояла купка масткого попелу й почорнілих хребтів.

Вона бездумно взяла шматок торта, а тоді відклала його.

— З тими зміями, — сказала Гаррієт. — Честер мені сказав, що їх неможливо позбутися до кінця. Вони можуть забратися, якщо твердо за це взятися, але коли вони вже звикли десь жити і їм там до вподоби, то рано чи пізно повернуться.

Гелі не йшла з голови думка про те, скільки разів він зрізав дорогу через той живопліт. Босоніж. Натомість він сказав:

— Знаєш той парк відпочинку, «Рептилія», що на старому шосе? Біля Скам’янілого лісу? Там ще заправка є. Керує такий старий страховидний мужик із заячою губою.

Гаррієт вирячилася на нього.

— Ти там був?

— Був.

— Тобто твоя мама там зупинялася?

— Та яке, ти що, — злегка присоромлено відповів Гелі. — Ми там з Пемом були. Як поверталися з футболу. — Навіть Пембертон, навіть Пем наче не дуже горів бажанням зупинятися в «Рептилії». У них просто закінчувався бензин.

— Ніколи не чула, щоб хтось туди ходив.

— Мужик той — просто страх. У нього по всіх руках татуювання змій. — І ще, поки вони заправлялися, Гелі помітив у нього шрами, наче його купу разів кусали. А ще відсутність зубів і протезів — від чого його усмішка здавалася м’якою й страхітливою, наче у змії. Та найгірше, що навколо шиї в нього звивався удав. «Хочеш погладити, малий?» — запитав він, нахиляючись до машини, прошиваючи Гелі плюсклими, осліпленими сонцем очима.

— І як там? У «Рептилії».

— Смердить. Рибою смердить. Я удава погладив, — додав він. Відмовитися він боявся; боявся, що інакше той чоловік кине в нього змією. — Холодний такий. Ніби автомобільне сидіння взимку.

— І скільки в нього змій?

— Ти шо. Там ціла стіна обставлена слоїками з ними. А ще тьма тих змій просто лежать собі. Це в тій огородженій частині, що називається «Ранчо гримучих», знаєш? Ззаду там ще одна будівля, вся обписана словами, малюнками, різними дурницями.

— А як вони не виповзали?

— Не знаю. Вони не дуже-то й рухалися взагалі. Мали вигляд як якісь хворі.

— Хвору змію мені не треба.

Гелі стрельнула дивна думка. А якби брат Гаррієт не помер, коли вона була маленька? Якби він ще жив, то міг би бути як Пембертон, дражнити її, забирати в неї речі. Тоді вона не дуже його й любила б.

Однією рукою він підібрав солом’яне волосся у хвостик, а другою помахав собі на шию.

— Краще вже повільну змію, ніж якусь таку швидку, що може догнати, — втішено припустив він. — Я якось дивився по телевізору про чорних мамб, знаєш? Вони десь до трьох метрів виростають. І от вони підіймаються на перших двох із половиною й женуться за тобою з розкритою пащею, можуть аж понад тридцять кілометрів на годину. А коли ловлять, — продовжував він, не зважаючи на Гаррієт, — то кусають просто в обличчя.

— У нього такі є?

— Та в нього будь-яка на світі змія є. І ще, забув сказати, вони такі отруйні, що вмираєш за десять секунд. І аптечка від укусу не поможе. Тобі все, каюк.

Мовчання Гаррієт перебивало все. Через темне волосся й сплетені навколо колін руки вона скидалася на маленького китайського пірата.

— Знаєш, що нам треба? — за мить озвалася вона. — Машину.

— Так! — після різкої приголомшеної паузи весело гукнув Гелі, про себе лаючись, що наплів їй, ніби вміє водити.

Він скосив очі на Гаррієт, тоді відкинувся, обіпершись на рівні руки, й підняв погляд на зорі. «Не можу» або «ні» не належали до слів, які можна було казати Гаррієт. Він бачив, як вона стрибає з дахів, кидається на вдвічі більших за неї дітей, копає й кусає медсестер під час допоміжної вакцинації «п’ять в одному» в дитсадку.

Не спромігшись на слова, він потер очі. Йому хотілося спати, але так, неприємно — було спекотно, очі пекли, і, найпевніше, йому насняться кошмари. Він згадав оббіловану гримучу змію, що висіла на штахеті огорожі в парку «Рептилія»: червона, м’язиста, обплетена синіми венами.

— Гаррієт, — заговорив він, — а не легше буде викликати копів?

— Це було б значно легше, — без ані найменшої запинки відповіла вона, і Гелі огорнула хвиля прихильності до неї. Стара добра Гаррієт: можеш клацнути пальцями й отак просто змінити тему, і ось вона, одразу підхоплює.

— Тоді, думаю, це нам і треба зробити. Можемо подзвонити з таксофона біля міськради, сказати, що знаємо, хто вбив твого брата. Я вмію так міняти голос, що всім здається, ніби то якась бабуся.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее