Маленький друг

— «З Росії з любов’ю»… — наспівував він; а тоді знову, бо ж не пам’ятав слова: — «З Росії з ЛЮБОВ’Ю»…

Довго їм шукати не довелося, як з’явилася четверта змія, водяна гадюка: воскова, печінково-жовта, не довша за мідноголову, але товстіша за руку Гаррієт. Гелі — який, попри побоювання, наполіг, що піде перший — мало на неї не наступив. Та, наче пружина, підскочила й кинулася, зовсім трохи промахнувшись, йому повз литку; Гелі, рефлекси в якого наелектризувалися від попереднього зіткнення, сахнувся назад і одним рухом пришпилив її.

— Ха! — гукнув він.

Гаррієт розсміялася; тремтячими руками вона намагалася впоратись із застібкою на коробочці «Королева кампусу». Ця змія була повільніша й не така спритна. Вона роздрочено била тілом огидної потворно-жовтої барви навсібіч по землі. Та вона значно переважала мідноголових за розмірами; чи влізе в «Королеву кампусу»? Гелі, такий зляканий, що й сам почав високо й істерично сміятися, розвів пальці й нахилився, щоб її схопити…

— Голова! — скрикнула Гаррієт, з брязкотом впускаючи коробочку.

Гелі відскочив. Паличка-рогатка випала йому з руки. Змія лежала нерухомо. Тоді, дуже плавно, вона здійняла голову й одну крижану мить роздивлялася їх вузькими зіницями, а далі розкрила пащу (химерно білу всередині) і поповзла на них.

Діти обернулися й кинулися навтьоки, зіштовхуючись, — боячись звалитися в кювет, але ще більше боячись опустити очі на землю, — товкли порість ногами в кросівках і розтинали дух розтоптаної амброзії, що різко огортав їх на спеці, наче запах самого страху.

Кювет, заповнений мутною водою, яка кишіла пуголовками, відрізав їм шлях до асфальту. Цементні краї були гладенькі й моховиті, а сам рів заширокий, щоб здолати одним стрибком. Вони ковзнули вниз (збитий запах каналізації та гнилої риби загнав обох у чад кашлю), попадали на руки, подерлися на інший бік. Підвівшись і обернувши залиті сльозами обличчя у бік місця, звідки щойно прийшли, вони побачили тільки шлях, який здолали крізь жовтоквітну розкуйовдженість амброзії, а трохи далі меланхолійні пастелі впущеної коробочки для ланчу.

Захекані, побуряковілі й виснажені, діти похитувалися, наче п’яні. Хоч обом здавалося, що от-от зомліють, земля була ані зручна, ані безпечна, а сісти не було де. З рову вихлюпнувся був пуголовок, досить великий, щоб уже мати лапки, і тепер лежав посмикуючись на дорозі, а від його шльопання й рипіння обслизлої шкіри на асфальті Гаррієт завекала з новою силою.

Не переймаючись своїм звичним етикетом класичної школи, який створював між ними суворий проміжок у пів метра, коли не йшлося про стусани чи удари, вони вчепилися одне в одного, щоб утримати рівновагу: Гаррієт без думки про те, що має вигляд боягузки, а Гелі без думки про те, щоб поцілувати чи налякати її. Обвішані реп’яхами, клейкі від липучника джинси в обох неприємно поважчали, просякли смердючою водою з кювету. Гелі, зігнувшись удвоє, тужився, ніби от-от виблює.

— Ти як? — запитала вона… і сама векнула, помітивши в нього на рукаві жовто-зелену латку з нутрощів пуголовка.

Гелі, продовжуючи в тому ж дусі, наче кіт, що все ніяк не позбудеться жмута шерсті, знизав плечима й рушив назад забрати покинуту палицю й коробку для ланчу.

Гаррієт схопила його ззаду за пропітнілу сорочку.

— Чекай, — витиснула вона.

Вони сіли на велосипеди, розчепіривши ноги, щоб відпочити (Гелі на «стінґ-реї» з козлорогим кермом і бананоподібним сидінням, а Гаррієт на «вестерн флаєрі», що колись належав Робіну), обоє шалено відсапувалися й не розмовляли. Коли серця сповільнили торохтіння й обоє зробили по паршивенькому ковтку теплуватої води зі смаком пластику з фляги Гелі, вони знову подалися в поле, цього разу озброївшись рушницею.

У Гелі на зміну ошелешеному мовчанню прийшла бравада. Він узявся гучно, широко жестикулюючи, похвалятися тим, як зловить ту водяну гадюку й що після цього робитиме: застрелить її в пащу, розкручуватиме в повітрі, ляскатиме, наче батогом, порубає надвоє, проїдеться по шматках велосипедом. Обличчя в нього побагровіло, дихання було швидке й неглибоке; час від часу він вистрілював кудись між бур’янів і мусив спинятися й оскаженіло пересмикувати рушницею, — гаф-гаф-гаф — щоб створити тиск.

Вони збочили від кювету й направлялися до будинків, що ще будувалися, де в разі загрози видертися на дорогу було б легше. У Гаррієт боліла голова, а руки були холодні й липкі. Гелі — погойдуючи рушницею, що висіла на ремінці в нього на плечі — крокував туди-сюди, щось белькотів, боксував повітря, не відаючи про тиху місцинку в тонкій траві не далі ніж за метр від його кросівки, де лежало (непримітно, мало не простою прямою лінією) те, що в довіднику «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів» було зазначено як «молода особина» мідно­голової змії.

— І от є в нього ця валіза, що вистрілює сльозогінним газом, коли її відкрити. Ну, кулі там також є, і ще ніж, він відкидається з боку…