Маленький друг

У Гаррієт в голові все збаламутилося. Якби ж їй долар за кожний раз, коли Гелі розповідає про валізу із «З Росії з любов’ю», яка стріляє кулями й сльозогінним газом.

Вона заплющила очі й промовила:

— Слухай, ти занизько ту змію схопив. Вона тебе вкусити могла.

— Заткнися! — скрикнув Гелі після секундної розлюченої паузи. — Сама винна. Я вже її тримав. Якби ти не…

— Стій на місці. Ззаду.

— Гадюка? — Він присів і навів рушницю. — Де? Покажи мені ту сучу дочку.

— Отам, — сказала Гаррієт — а тоді, роздратовано ступивши вперед, щоб показати знову, краще, — ну отам. — Гостра голівка сліпо вигнулася догори, оголила блідий низ м’язистої щелепи, а тоді знову осіла, похитуючись, наче решето.

— Тю, та ця зовсім маленька, — розчаровано відзначив Гелі, нахиляючись, щоб краще роздивитися.

— То не має значення, яка… Гей, — гукнула вона, неоковирно перестрибуючи боком, коли мідноголова червоною жилкою кинулася на неї.

Поруч пролетів шквал із вареного арахісу, а за ним над плечем проплив і весь пакетик з горіхами, після чого плюхнувся на землю. Гаррієт хиталася, намагалася втримати рівновагу, вистрибуючи на одній нозі, а тоді мідноголова (за розміщенням якої вона на мить припинила стежити) знову шугнула на неї.

Кулька пневматичної рушниці невинно ценькнула їй об кросівку; друга впекла литку, і Гаррієт вискнула й відскочила назад, поки решта кульок застрекотіли в пилюці в неї навколо ніг. Але змія вже збудилася й енергійно завдавала нових і нових атак навіть під вогневим тиском; вона, не змінюючи цілі, раз по раз металася Гаррієт до ніг.

Очамріла, до півсмерті знетямлена дівчинка здерлася на асфальт. Вона провела рукою по обличчі (засліпленими від сонця очима, у яких, наче збільшені амеби в краплі ставкової води, радісно пульсували, зіштовхувалися й зливалися прозорі цятки), а коли в очах прояснилося, то побачила, що маленька мідноголова підняла голову й роздивляється її без жодного подиву чи взагалі емоцій з відстані десь понад метр.

У пориві безпам’ятства Гелі дійшов до того, що рушницю заїло. Сиплючи якимись дурницями, він кинув її й побіг по палицю.

— Чекай, зараз. — Натужившись, Гаррієт відірвала погляд від крижаних, ясних, наче церковні дзвони, очей змії. «Що зі мною? — ослабло подумала вона, непевним кроком задкуючи до мерехтливого центру дороги. — Тепловий удар?»

— Йопересете, — невідь-звідки почувся голос Гелі. — Гаррієт?

— Чекай. — Заледве усвідомлюючи власні дії (коліна в неї підкошувалися й розхлябувалися, ніби належали маріонетці, якою вона не вміла керувати), Гаррієт ступила ще крок назад, а тоді різко осіла на розпечений асфальт.

— Стара, з тобою все нормально?

— Відчепися, — почула Гаррієт власні слова.

Крізь заплющені повіки багрянцем шкварчало сонце. На його тлі, наче злісний негатив, миготів залишковий слід позирку змії: чорна райдужна оболонка, кислотно-жовта щілина-зіниця. Гаррієт дихала ротом, і на спеці сморід від просякнутих каналізацією штанів був такий сильний, що відчувався на язику; зненацька вона усвідомила, що на землі небезпечно; спробувала зіп’ястися на ноги, але поверхня ковзнула з-під…

— Гаррієт! — голос Гелі, десь удалині. — Що з тобою? Мені страшно.

Вона кліпнула; біле світло впекло очі, ніби в них бризнули лимоном, жахливо було почуватися такою спеченою, такою сліпою, такою нездатною керувати руками й ногами…

Наступної миті Гаррієт уже лежала на спині. Небо палахкотіло безхмарною безсердечною блакиттю. Здавалося, вона втратила лише з пів секунди часу, ніби задрімала й у ту ж мить, смикнувши головою, прокинулася. Світло перед очима заступала якась масивна постать. Запанікувавши, вона затулила обличчя обома передпліччями, але нависла темрява лише перемістилася й проштовхнулася з іншого боку, уже наполегливіше.

— Гаррієт, перестань. Це просто вода. — Вона почула ці слова якось підсвідомо, проте водночас і не чула їх. А тоді — досить неочікувано — кутика її рота торкнулося щось прохолодне; від цього Гаррієт заборсалася, заходячись відчайдушним криком.

 

— Ви двоє хворих на голову, — сказав Пембертон. — На роверах їхати в ту срану секцію? Там градусів, певно, під тридцять п’ять.

Лежачи навзнак на задньому сидінні Пемового «кадилака», Гаррієт крізь прохолодне мереживо дерев’яного гілляччя спостерігала, як угорі несеться небо. З дерев можна було зробити висновок, що вони повернулися з безтінистої «Дубової галявини» на стару добру дорогу межі округу.

Вона заплющила очі. Зі стереодинаміків гучно репетувала рок-музика; а на червіні заплющених повік перебігали й мерехтіли латки тіні — спорадичні, тріпотливі.

— Корти порожні, — оголосив Пем понад гулом вітру й музики. — Навіть у басейні нікого. Усі в будівлі клубу, дивляться «На все, про все — одне життя»65.