Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Я хотів був докладніше спинитися на деяких подробицях, але господар звелів мені замовкнути. Кожен, хто знає натуру єгу, сказав він, повірить, що, маючи силу та хитрість, відповідні їхній злосливості, ці мерзенні тварини здатні на всякий із названих мною гидотних вчинків. Але те, що я розповів, збільшило його огиду до всієї їхньої породи і посіяло в його мозкові цілком незнаний йому досі неспокій. Він гадав, що, звикнувши до таких відворотних слів, буде ставитися до них спокійніше. Потім він сказав, що хоч єгу його країни й викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше, як гнейх (хижих птиць) за жорстокість або гострий камінь за те, що той ріже йому ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за саму жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні вади на зразок каламутного потоку, що, відбиваючи образ потворного тіла, не лише збільшує його, а й спотворює ще дужче.

Додавши, що про війну він протягом цієї і попередніх розмов чув уже досить, мій господар заявив, що його тепер бентежить трохи інше питання. Я казав йому раніше, що дехто з екіпажу мого корабля залишив свою батьківщину через те, що закон відібрав у нього все його майно. Пригадуючи, як я пояснював йому це слово, він ніяк не міг збагнути, яким-то чином закон, поставлений охороняти людей, спричиняється до їхнього розору. Отже, йому хотілося, щоб я детальніше розповів, що таке закон і як його у нас застосовують тепер, практично, в житті. На його ж думку, розумним тваринам, якими ми претендуємо бути, цілком досить керуватися природою та розумом, які й мусять показати, що слід робити та чого уникати.

Я пояснив його милості, що закон — то наука, з якою я обізнаний мало і то лише тому, що вдавався до адвокатів, які марно намагалися захистити мене від кількох учинених мені несправедливостей, але обіцяв задовольнити його цікавість, як зумію, і сказав таке: «Серед нас є стан людей, яких змалку вчать мистецтва, збільшуючи навмисне кількість слів, доводити, що чорне — біле, а біле — чорне, і за те їм платять. Решта людей — кріпаки цього стану. Коли, наприклад, сусідові подобається моя корова, він наймає адвоката довести, що моя корова має належати йому. Я тоді, обстоюючи свої права, мушу найняти іншого адвоката, бо за нашими правилами, ніхто не може говорити за себе сам. У цьому випадку мені — справжньому власникові корови — загрожують дві небезпеки. По-перше, мій адвокат, звикнувши майже з колиски захищати брехню, почуває себе дуже ніяково, коли йому випадає боронити справедливе діло. Для нього це — неприродна робота, що її він провадить дуже незграбно, якщо не зловмисно. По-друге, обстоювати правду він мусить з великою осторогою, щоб судді не висловили йому догани, а товариші не виключили зі свого гуртка за ламання старих судових звичаїв. Отже, щоб зберегти свою корову, мені лишається два способи: перший — подвоєною платою підкупити адвоката супротивної сторони, і тоді той продасть інтереси свого клієнта, облудно натякнувши судові, ніби правда на його боці; другий — щоб мій адвокат виставив мою вимогу як зовсім несправедливу, сказавши, приміром, що корова в дійсності не моя, а мого суперника, і коли спритно зробити це, то прихильність суддів мені забезпечена.

Вашій милості треба знати також, що на суддів, які мусять вирішувати всі майнові суперечки і виносити постанову в карних справах, призначають у нас найспритні-ших адвокатів, що постаріли або зледащіли. Борючись все своє життя проти правди та справедливості, вони й тепер з фатальною необхідністю опікуються брехнею, клятвопорушенням та насильством. Я особисто знав багатьох суддів, які воліли краще відмовитись від хабара від правої сторони, ніж підірвати авторитет корпорації, вчинивши щось невідповідне природі її діяльності.

Адвокати вважають, що все, визнане за законне раніше, має бути законним і тепер, і через це особливо стараються згадати всі попередні вироки, нехай би вони й суперечили загальній справедливості й здоровому розумові людства. Оці вироки, що звуться «прецеденти», для них — головні авторитети. Ними вони обґрунтовують найнеправ-дивіші думки, і судді ніколи не втрачають нагоди керуватися ними.

Під час судового розбору адвокати старанно уникають заходити в суть справи, а все своє красномовство, нахабство та в’їдливість звертають на дрібниці, що не мають нічого спільного з цією справою. В наведеному вже випадку їм зовсім не цікаво знати, які права має на корову мій супротивник і чим може довести їх. Ні, вони починають допитуватись, мура вона чи муруга, довгі в неї роги чи короткі, паслася вона на круглому формою чи квадратному полі, доїли її в корівнику чи десь інде, на які хвороби вона хворіла, і таке інше. Після того вони розшукують прецеденти, просять відкласти справу, і вона розв’язується через десять, двадцять, а то й через тридцять років.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное