Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

На це я попросив його милість дозволити не розказувати далі, бо був певний, що моя оповідь буде йому дуже не до вподоби, але він наполягав, звелів мені познайомити його і з хорошим, і з поганим, і я сказав, що корюся йому. Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, наймиліші, найміцні-ші й найпрудкіші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах. Там їх доглядають і дуже піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку та брудну роботу, і вони служать так аж до смерті. По смерті ж їх білують, шкуру продають за безцінь, а тіло викидають у поле собакам та хижим птахам на з’їдення. Але коні звичайної породи не зазнають такої щасливої долі, бо більшість їх належить фермерам або візникам, які виснажують їх важчою працею і гірше годують. Я розповів також, як умів, як у нас їздять верхи, описав вуздечку, сідло, остроги, пугу, збрую та екіпажі, згадав про пластини з твердої речовини, що зветься залізом, які закріпляють їм до споду ніг, щоб їхні копита не бились об тверді кам’яні шляхи, якими ми часто їздимо.

Висловивши величезне обурення, мій господар сказав, що дивується і не розуміє, як насмілюємося ми сідати на спину гуїгнгнма, бо найкволіший із його челядників скине з себе найдужчого єгу або розтовче на смерть цю тварину, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають призвичаювати до різної роботи, і тих, хто має непоправну впертість, використовують возити екіпажі. Коли вони ще молоді та вчаться, їх жорстоко б’ють за кожну помилку і нагороджують за добру поведінку; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять у віці двох років, аби вибити їм дур з голови і зробити слухняними та прирученими; що всі вони дуже чутливі до нагород і до кари, але його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як і в тутешніх єгу, нема і крихти розуму.

Мені доводилося часто відходити від теми, щоб дати моєму господареві певне уявлення про те, що я говорив. У них значно менше, ніж у нас, пристрастей і потреб, а тому їхня мова не така багата на слова, як наша. Але не можна описати благородного обурення, яке викликала в нього моя розповідь про наше поводження з гуїгнгнмами і надто про холощіння коней з метою перешкодити їм плодитися та зробити слухняними. Незважаючи на це, він усе ж таки визнав, що в тій країні, де з усіх тварин обдаровані розумом самі єгу, останні мають і керувати всіма, бо розум завжди й скрізь матиме перевагу перед грубою силою. Проте будова нашого, і зокрема — мого, тіла, на його думку, жодній тварині такого розміру не давала можливості використовувати цей розум для життєвих потреб, і він хотів знати, до кого більше подібні ті, серед кого я жив: до мене або до їхніх єгу. Я запевнив його, що я побудований так само, як і більшість моїх однолітків, але молодші від мене і самиці — куди тендітніші та ніжніші, і шкіра останніх, як правило, біла, немов молоко. На це він одмовив, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо значно охайніший і не такий потворний, як вони, а щодо практичних переваг, то порівняння не на мою користь. Мої нігті і на передніх, і на задніх ногах зовсім некорисні для мене. Мої передні ноги він навряд чи може назвати ногами, бо ніколи не бачив, як я ходжу на них, вони занадто ніжні, щоб витримувати дотик до землі, тримаю я їх здебільшого невкритими, а вкривала, які я іноді вдягаю на них — не такого фасону й не такі міцні як ті, що на моїх задніх ногах. Через це я не можу ходити впевнено, бо якщо одна з моїх задніх ніг посковзнеться, я неодмінно мушу впасти. І він почав перелічувати всі хиби та вади мого організму: плоске обличчя, задовгий ніс, очі, розташовані спереду в лобі, так що я не можу дивитись убік, не повернувши голови; нездатність їсти, не підносячи до рота передніх ніг, для чого природа й дала їм ті суглоби. Не розумів він і того, навіщо стільки розколин і окремих частин на моїх задніх ногах, занадто ніжних, аби витримувати дотик до твердого чи гострого каміння без укриття, зробленого зі шкіри інших тварин; звертав увагу на непристосованість мого тіла до спеки та холоду, проти яких я мушу захищатись одягом, що його так нудно й клопітно вдягати й знімати щодня. Нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться в них до єгу всі тварини (слабкіші — тікаючи, а сильніші — уникаючи їх), він, навіть припустивши, що ми обдаровані розумом, ніяк не міг збагнути, в який спосіб перемагаємо ми цю природну до нас антипатію з боку всіх живих істот, та ще й повертаємо її собі на користь. А втім, він волів відкласти обговорення всіх цих питань на потім, бо йому більше хотілося знати мою особисту історію, познайомитись із країною, де я народився, і з моєю діяльністю та пригодами перед тим, як я потрапив сюди.