Читаем Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів полностью

Тижнів через десять я розумів уже майже всі його запитання, а через три місяці міг дати на них досить долад-ну відповідь. Господар надзвичайно хотів довідатись, із якої країни я походжу та яким чином навчився наслідувати розумних тварин, бо єгу (до яких, він бачив, я був надзвичайно подібний і головою, і руками, і обличчям, що їх тільки й було видно), будучи досить хитрими й маючи величезний нахил до злостивості, засвоюють науку гірше за всіх тварин. Я відповів, що приїхав з-за моря, з далекого краю, з багатьма такими ж, як і я, істотами, у великій порожній посудині, зробленій із дерева, і що мої товариші силоміць зсадили мене на цей берег, а потім залишили напризволяще. Зрозуміти мене було йому нелегко, і я допомагав собі численними жестами. Вислухавши, він зауважив, що це якесь непорозуміння або ж я кажу те, чого не було (в їхній мові бракує слова брехня або обман). Він вважав за неможливе, щоб по той бік моря була якась країна і щоб купка диких тварин могла примусити дерев’яну посудину посуватися по воді, куди їм забажається. Він був певен, що жоден гуїгнгнм не зробить такого корабля і не довірить орудувати ним єгу.

Гуїгнгнм по-їхньому означає кінь, або, перекладаючи буквально — вінець природи. Я сказав хазяїнові, що мені бракує ще виразів, але я постараюся вдосконалитись якнайшвидше в їхній мові та сподіваюсь невдовзі розповісти йому ще й не про такі дива. Тоді він ласкаво доручив своїй дружині, дітям та слугам використовувати кожну нагоду, щоб навчати мене, і сам щодня витрачав дві-три години на заняття зі мною. Прочувши про незвичайного єгу, що може говорити, як гуїгнгнм, і своїми словами та вчинками виявляє ознаки розуму, нас часто почали відвідувати сусіди — дуже поважні кобили та коні. Вони захоплено розмовляли зі мною і ставили безліч питань, на які я відповідав, як умів. Ці сприятливі умови дозволяли мені робити такі успіхи, що за п’ять місяців по прибутті я розумів буквально все, що вони говорили, і міг цілком пристойно висловлювати свої думки.

Гуїгнгнми, які відвідували мого господаря, щоб побачити мене та поговорити зі мною, вагалися визнати мене за справжнього єгу, бо моє тіло мало інше вкриття, ніж у тих. їх дивувала відсутність у мене звичайного волосся на шкірі (крім голови, обличчя та рук), і я зберігав свій секрет від хазяїна аж до випадку, що трапився тижнів зо два по тому.

Я казав уже читачеві, що кожного вечора, коли всі в домі вже вкладалися спати, я мав звичку роздягатись і вкриватись одежею. Одного ранку хазяїн удосвіта послав по мене свого лакея — гнідого огиря. Коли він увійшов, я міцно спав, одежа моя сповзла вбік, а сорочка закотилася вище попереку. Прокинувшись від шуму, який він наробив, я вздрів коло себе посланця, що, очевидно, збентежений, переказав мені доручення свого пана і наляканий побіг безладно доповісти йому про те, що бачив. Я одразу ж довідався про це, бо, коли, одягнувшися, пішов засвідчити свою пошану його милості, той зажадав пояснень. Його слуга, мовляв, каже, що уві сні я виглядав інакше, ніж завжди, і запевняє, ніби частина мого тіла біла, частина — жовтувата, і в усякім разі не така біла, а частина — рудувата.

До того часу, щоб якомога більше відокремити себе від клятих єгу, я зберігав таємницю свого одягу, але довше ховати її було не можна. До того ж я розмислив, що ввесь секрет цей однаково виявиться, бо і мій костюм, і мої черевики, які були вже в поганому стані, незабаром зносяться, і мені доведеться замінити їх виробами зі шкіри єгу чи якихось інших звірів. Отже, я й сказав господареві, що в тій країні, де ми живемо, всі подібні до мене істоти, почасти з пристойності, почасти через холодну або спекотну погоду завжди вкривають свої тіла спеціально обробленими шкірами тварин. Щодо мене, то, якщо він накаже, я можу зараз же підтвердити це, тільки прошу вибачити, що не покажу тих частин тіла, які ховає сама природа. Господар одповів, що слова мої здаються йому дивними, а особливо останні, бо він не може зрозуміти, чому природа вчить нас ховати те, що сама нам дала; що ні він, ні родина його не соромляться ніяких частин свого тіла, а проте я можу робити, як хочу. Тоді я розстебнув і скинув камзол, потім зробив так само з жилетом, роззув черевики, панчохи і скинув штани. Сорочку я спустив до поперека, підтягнув угору поли й підперезався нею, щоб приховати свою голизну.

Господар дивився на всі ці дії з великою цікавістю та подивом. Він одна по одній брав усі мої речі, затискуючи між копитом та бабкою, і уважно розглядав їх. З осторогою торкнувшись мого тіла і кілька разів оглянувши мене з усіх боків, він нарешті сказав, що я справжнісінький єгу, і тепер він не має в цім ніякого сумніву, але я дуже відрізняюся від решти моєї породи білістю, рівністю та м’якістю шкіри, відсутністю волосся на деяких частинах мого тіла, довжиною та формою пазурів на моїх передніх та задніх лапах і тим, що удаю, ніби завжди ходжу на задніх ногах. Більше він не захотів дивитись і дозволив мені одягтися, бо я починав уже тремтіти від холоду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Антон Райзер
Антон Райзер

Карл Филипп Мориц (1756–1793) – один из ключевых авторов немецкого Просвещения, зачинатель психологии как точной науки. «Он словно младший брат мой,» – с любовью писал о нем Гёте, взгляды которого на природу творчества подверглись существенному влиянию со стороны его младшего современника. «Антон Райзер» (закончен в 1790 году) – первый психологический роман в европейской литературе, несомненно, принадлежит к ее золотому фонду. Вымышленный герой повествования по сути – лишь маска автора, с редкой проницательностью описавшего экзистенциальные муки собственного взросления и поиски своего места во враждебном и равнодушном мире.Изданием этой книги восполняется досадный пробел, существовавший в представлении русского читателя о классической немецкой литературе XVIII века.

Карл Филипп Мориц

Проза / Классическая проза / Классическая проза XVII-XVIII веков / Европейская старинная литература / Древние книги
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820
Графиня Потоцкая. Мемуары. 1794—1820

Дочь графа, жена сенатора, племянница последнего польского короля Станислава Понятовского, Анна Потоцкая (1779–1867) самим своим происхождением была предназначена для роли, которую она так блистательно играла в польском и французском обществе. Красивая, яркая, умная, отважная, она страстно любила свою несчастную родину и, не теряя надежды на ее возрождение, до конца оставалась преданной Наполеону, с которым не только она эти надежды связывала. Свидетельница великих событий – она жила в Варшаве и Париже – графиня Потоцкая описала их с чисто женским вниманием к значимым, хоть и мелким деталям. Взгляд, манера общения, случайно вырвавшееся словечко говорят ей о человеке гораздо больше его «парадного» портрета, и мы с неизменным интересом следуем за ней в ее точных наблюдениях и смелых выводах. Любопытны, свежи и непривычны современному глазу характеристики Наполеона, Марии Луизы, Александра I, графини Валевской, Мюрата, Талейрана, великого князя Константина, Новосильцева и многих других представителей той беспокойной эпохи, в которой, по словам графини «смешалось столько радостных воспоминаний и отчаянных криков».

Анна Потоцкая

Биографии и Мемуары / Классическая проза XVII-XVIII веков / Документальное