Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

Почесне місце у світовій літературі Свіфт посів завдяки книзі «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Задум твору народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого ученого-педанта Мартина Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртку, що утворився у 1713—1714 рр., крім Свіфта входили також особистий лікар королеви Анни Джон Арбетнот, популярний поет, перекладач Гомера і редактор п’єс Шекспіра Александр Поуп і автор «Опери злиднів» («Beggar’s Opera») Джон Гей. Підкреслено побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися «промовистими» іменами. Так, Англія фігурувала під ім’ям Джона Булла («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція — Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо[4]. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення його головного сатиричного шедевру. I хоча Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Жанрову природу «Гуллівера», якого нерідко називають романом, визначити не просто. Треба мати на увазі, що Свіфт не ставив перед собою суто художніх завдань, він писав насамперед памфлет у річищі своїх попередніх творів. Але політична пристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широ-кою ерудицією і стилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. Свіфт широко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу всієї світової літератури (так само, як у «Казочці про бочку», він по-своєму опрацював відому новелу Боккаччо про три персні — див. день 1, новелу 3). Бажання зрозуміти приховану політичну і літературну основу робить читання твору справою непростою, але захоплюючою. В добу ж Свіфта ця смислова прозорість ситуацій і образів полегшувала читачеві сприйняття книги, а авторові давала змогу камуфлювати свої політичні натяки в незвичайному, комічному вигляді.

Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основу авантюрно-морського роману. До мови географічних звітів публіка звикла завдяки журналам Джозефа Аддісона і Річарда Стіла — «Балакун», «Глядач», «Опікун» та ін. Світ фантастичних образів також не здавався особливо незвичним завдяки романам Сірано де Бержерака, дуже популярним («Інший світ, або держави й імперії Місяця», 1650, та «Комічна історія держав і імперій Сонця», 1662). Популярною була «Правдива історія» античного автора Лукіана. Нарешті, важливим літературним першоджерелом була книга Ф. Рабле «Гарґантюа і Пантаґрюель». Сприйнятливість читача до всього незвичайного підігрівалася різними побрехеньками у зв’язку з колоніальними подорожами англійців. Можливо, що Свіфта надихав і приклад політичного вигнанця Данте Аліґьєрі, який населив вигаданий світ «Божественної комедії» майже без винятків реальними особами — своїми історичними сучасниками, і пов’язав увесь задум з політичним життям Італії.

Твір Свіфта займає значне місце в контексті Просвітницької доби. Для розуміння твору важлива постать оповідача і головного героя — Гуллівера. Він — втілення просвітницького розуму, який проповідували наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Т. Гоббс, П. Гассенді, Дж. Локк, I. Ньютон, П. Бейль, Ш. Мон-теск’є. Його судження про побачене мають уособлювати «норму» просвітницького здорового глузду. Він постає як такий собі індикатор відхилення від універсальної розумової норми, своєю участю в подіях відтінює їх абсурдний і безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок. Свіфт прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими. В. Б. Шкловський назвав терміном «очуд-нення» («остранение») прийом, коли щось поширене і звичне для всіх виступає у творі як дивовижне. Прийом «очуднення» і образ персонажа, наділеного «наївним», але безпомилковим здоровим глуздом, трапляється у Монтеск’є («Перські листи»),

Вольтера («Кандид», «Простак» та інші «філософські повісті») тощо. Завдання такого персонажа, нехай і позбавленого психологічної самодостатності — створювати наочний контраст із тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка (за Арістотелем і Гегелем) є основою комічного. Це може бути фізична невідповідність (у країні ліліпутів він надто великий, у країні велетнів — надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним «єгу», чим дуже дивує коней), морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічна невідповідність (при зовнішній подібності з потворними єгу) тощо.