Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність зволив багато сміятися з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, як лежав у мавпячих лапах; як подобалося мені її частування та чи свіже повітря не підохочувало мене їсти. Йому цікаво також було знати, що зробив би я в такому випадку в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім привезених, як дивинки, з чужих країн і таких маленьких, що я сам подолав би дюжину їх, якби вони насмілилися напасти на мене. А щодо жахливої тварини, з якою я оце мав справу (мавпа і справді-таки була зі слона завбільшки), то, якби я не розгубився трохи з несподіванки, а вдарив її ножем (говорячи це, я прибрав лютого вигляду й поклав руку на кортик), коли вона просовувала лапу в мій ящик, і завдав би їй, може, такої рани, що вона б утекла якнайшвидше. Говорив я це рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала голосний сміх, від якого, незважаючи на всю пошану до його величності, не могли втриматися присутні. Це навело мене на думку про марну спробу здобутися на повагу з боку тих, що живуть в умовах, які аж ніяк не можна рівняти до наших. А мораль моєї поведінки дуже часто ставала для мене ясною по моїм поверненні до Англії, де який-небудь нікчемний, поганий шахрай, не маючи ні благородного походження, ні особистих заслуг, ні дотепності, ні здорового глузду, пиндючиться та пнеться стати на рівну ногу з найвидатнішими особами королівства.
Щодня смішив я двір якою-небудь своєю пригодою, і Гламделкліч, хоч як любила мене, безжально оповідала королеві про мої витівки, що, на її думку, могли потішити її величність. Одного разу, коли дівчинка була не зовсім здорова, вихователька взяла її подихати свіжим повітрям миль за тридцять від міста. Коло стежки в полі вони вийшли з карети, Гламделкліч поставила на землю мій подорожній ящик, і я вийшов з нього погуляти. На стежці лежала купа коров’яку, і мені заманулося показати свою спритність, перестрибнувши через неї. Я розігнався, але, на нещастя, зробив закороткий стрибок і занурився в купу гною по коліна. Тільки з великими труднощами пощастило мені видобутися звідти, і один із лакеїв якомога старанніше обтер мене своєю хусточкою, бо я страшенно забруднив свій одяг. Гламделкліч не випускала вже мене з ящика, доки ми не повернулися додому, де про цю подію незабаром дізналася королева, а лакеї розголосили її серед придворних, і кілька днів усі там сміялися з мене.
Розділ VI
Буваючи зазвичай двічі чи тричі на тиждень у спальні короля під час його вставання, я часто бачив його в руках у цирульника, і спершу це видовище наганяло на мене жах, бо їхні бритви майже вдвоє більші від наших кіс. (За звичаєм своєї країни король голиться лише двічі на тиждень.) Одного разу я попросив цирульника дати мені змилки і вибрав звідти сорок чи п’ятдесят найцупкіших волосинок. Потім зі скіпки дерева я вирізав спинку гребінця; найменшою, яку міг знайти в Гламделкліч, голкою просвердлив на однаковій відстані дірочки в ній і, вставивши обстругані моїм ножем волосинки, зробив цілком пристойний гребінець, який дуже мені придався, бо зубці мого так поламалися, що він був майже непридатним. Не знаю, чи міг би який-небудь тамтешній майстер виконати таку делікатну роботу.
Це навело мене на думку про розвагу, якій я присвятив багато часу. Королевиній покоївці я доручив збирати для мене волосся з гребінця її величності й невдовзі мав його чимало. Порадившись із моїм приятелем-столяром, який мав загальний наказ виконувати мої дрібні завдання, замовив йому зробити снасті двох стільців, не більших за ті, що були в моєму ящику, і просвердлити в рамах спинок та сидінь невеликі заглиблення. У них я, на зразок англійських стільців, закріпив найцупкіші із зібраних мною волосинок. Закінчивши цю роботу, я презентував стільці її величності, що поставила їх у своїм будуарі й показувала як дивину; вони й справді дивували всіх, хто їх бачив. Королева дуже хотіла б, аби я сів на один із цих стільців, але я завжди рішуче відмовлявся, кажучи, що радше помру найгіршою смертю, ніж насмілюсь торкнутися низькою частиною свого тіла дорогоцінного волосся, яке нещодавно прикрашало голову її величності. З того ж таки волосся я, маючи хист механіка, виплів гарненького маленького гаманця футів із п’ять завбільшки, із золотими ініціалами королеви на ньому і, з дозволу її величності, подарував його Гламделкліч. Правду сказати, годився він тільки для показу, бо не витримав би ваги великих монет, і через це Гламделкліч носила в ньому іграшки, які так люблять дівчатка.