Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах великого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий дзвоник.

Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь - мабуть, хитнуло вітром завісу.

- Добридень, - мовив спокійний голос.

І за сітчастими дверима нараз з’явилася місіс Гудвотер, свіжа, як м’ятна цукерка.

- А-а, це ти, Томе, і ви, Елміро... Чого це...

- Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви збираєтеся стати справжньою чаклункою.

Місіс Гудвотер посміхнулася.

- Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоронець закону. І сюди стромив свого носа!

- Він ніколи не заглядає в чужу пошту.

- Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє чиїсь замовлені поштою черевики.

- Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про ті книжки.

- Я ж просто пожартувала. Сказала: “Тепер стану, чаклункою”. Аж глядь - Сем як дремене, наче я блискавку в нього метнула. Б’юсь об заклад, що в того чоловіка жодної звивини в мозку!

- Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому місці...

- А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..

- Куди мене зумисне не запросили.

- Та ви ж, добродійко, цього дня завжди навідуєте свою бабусю.

- Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навідати бабусю й іншого дня.

- А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їла бутерброд із шинкою та маринованим огірком і просто так промовила вголос: “Нарешті вже я отримаю диплом чаклунки. Стільки років учуся!” ,

- Оце мені й переказали по телефону!

- Ну чи не диво ці новітні винаходи! - мовила місіс Гудвотер.

- А що ви в нас голова жіночої спілки “Жимолость” мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з допомогою чаклування?

- А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?

- Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати: невже ви знову будете балотуватися і невже вам анітрохи не соромно?

- Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого племінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кожному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шукати кроликів у капелюхах - марна праця, так само як шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила йому в подарунок такі книжки.

- Хоч богом присягніться, однаково не повірю.

- А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люблю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заверещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу. Шкода, що вас там не було.

- Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хрестом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати, - відрубала Елміра. - А поки що скажіть мені: яке ще чаклунське причандалля ви маєте в домі?

- Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці духмяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава. Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені людські кістки.

- Людські кістки! - Елміра відсахнулася назад і боляче зачепила ногою Томову щиколотку. Том аж зойкнув.

- А отут - гіркий полин і листя папороті. Полин заворожує будь-яку рушницю, а від папороті людина стає здатна літати вві сні, як кажан, - так сказано в розділі десятому оцієї книжечки. Як на мене, то десятирічним хлопцям дуже корисно забивати собі голову такими речами. Та я бачу, ви так і не вірите, що Рауль існує насправді. Ну, то я дам вам його адресу, він живе у Спрінгфілді.

- Де ж пак, - сказала Елміра, - і того ж таки дня, як я йому напишу, ви сядете у спрінгфілдський автобус, доїдете до тамтешньої поштової контори, заберете мого листа й відпишете мені хлоп’ячою рукою. Знаю я вас!

- Місіс Браун, скажіть по щирості: ви хочете стати головою “Жимолості”, правда ж? Ось уже десять років ви виставляєте свою кандидатуру. На кожних виборах. І щоразу здобуваєте один-єдиний голос “за”. Свій власний. Та якби решта жінок хотіли вас обрати, вони б теж голосували за вас. А так я бачу, що ніхто, крім вас самої, і пальцем за вас не ворухне. Слухайте, то, може, мені самій висунути вас на завтрашніх виборах і проголосувати за вас першій? Що ви на це скажете?

- Тоді вже я напевне провалюся, - відказала Елміра. - Торік я перед самими виборами страшенно застудилася, так що й з дому вийти не могла, аби позмагатися з вами віч-на-віч. А позаторік під цю ж пору зламала ногу. Дивина, та й годі. - Вона злісно зиркнула крізь сітчасті двері на місіс Гудвотер. - Та це ще не все. Минулого місяця я шість разів порізала палець, десять разів забила коліно, двічі впала з заднього ґанку - чуєте, двічі! Крім того, я розбила шибку, впустила на підлогу чотири тарілки й вазу, за яку заплатила в Бікс-бі аж долар і сорок дев’ять центів! Отож від сьогодні я виставлятиму вам рахунок за кожну тарілку, яка розіб’ється у мене в домі чи коло нього!

- Так я до Різдва зовсім зубожію, - сказала місіс Гудвотер. Потім відчинила сітчасті двері, швидко вийшла, і двері позад неї грюкнули. - Елміро Браун, скільки вам років?