Читаем Маруся Чурай полностью

Бо поки тут вони під валом бігали,

у ці ворота ступою товкли,

у спину їм з Брацлавщини й Чернігова

нових повстань пожежі припекли.


То й мусили забрать свої застави,

мабуть, уже не тільки з-під Полтави.


І відступили — у полях тих самих.

За ними панство у ріжнатих санях.

І їхній ксьондз, небритий півзими,

закутаний в тутейші килими.

І те кварцяне військо зашкарубле,

і ті гусари, зведені на пси,

в обледеніле хутряне шкаруп’я

ховаючи похнюплені носи...


Вже й день минув, і обрії примеркли.

Уже й людьми дорога загула.

І кволим дзвоном цвинтарної церкви

жива Полтава голос подала.


Ген-ген у полі бовваніє чата.

А при дорозі, жерлом у замет,

стоїть покинута гармата,

чавунний львівський фальконет.


Де слідно кіньми, застрибали галки.

Вечірнє сонце скоро догорить.

...І знов димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить!

Розділ IX

Весна, і смерть, і світле воскресіння

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.


Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.


Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.


Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.


Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.


Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.


О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

і та он пнеться, хоче розцвісти.


Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.


Як гарно в хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

на Пасху їли хліб із лободи.


І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хоче врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

і чорнобривці, й трохи рижію.


Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.


Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

уже й моє намисто побіліло,

мов памороззю сизою взялось.


Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотнім добре, — жодної розлуки.

Сухотним добре, — гаснуть навесні.


От тільки шкода — вже не заспіваю.

Город глушіє, — вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.


А дні стоять, — не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

— Скажи, зозуле, скільки мені жити? —

Кує зозуля... Цілий день кує...


Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

підняв їх знову гетьман у похід.


Заграли знову труби до походу,

війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки.


— І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі, —

сказав Іван. Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.


Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду, — пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.


І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!


Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, боже мій, мою!


І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач, не журися,

а за свого миленького богу помолися».

І про того козаченька,

що їхав за Десну.

«Рости, рости, дівчинонько,

на другую весну!»

І про воду каламутну,

чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку,

що вірно любила.

І про гору високую,

і про ту криницю...


Дівчата вчора берегом ішли,

та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».


А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Собрание сочинений. Т. 4. Проверка реальности
Собрание сочинений. Т. 4. Проверка реальности

Новое собрание сочинений Генриха Сапгира – попытка не просто собрать вместе большую часть написанного замечательным русским поэтом и прозаиком второй половины ХX века, но и создать некоторый интегральный образ этого уникального (даже для данного периода нашей словесности) универсального литератора. Он не только с равным удовольствием писал для взрослых и для детей, но и словно воплощал в слове ларионовско-гончаровскую концепцию «всёчества»: соединения всех известных до этого идей, манер и техник современного письма, одновременно радикально авангардных и предельно укорененных в самой глубинной национальной традиции и ведущего постоянный провокативный диалог с нею. В четвертом томе собраны тексты, в той или иной степени ориентированные на традиции и канон: тематический (как в цикле «Командировка» или поэмах), жанровый (как в романе «Дядя Володя» или книгах «Элегии» или «Сонеты на рубашках») и стилевой (в книгах «Розовый автокран» или «Слоеный пирог»). Вошедшие в этот том книги и циклы разных лет предполагают чтение, отталкивающееся от правил, особенно ярко переосмысление традиции видно в детских стихах и переводах. Обращение к классике (не важно, русской, европейской или восточной, как в «Стихах для перстня») и игра с ней позволяют подчеркнуть новизну поэтического слова, показать мир на сломе традиционной эстетики.

Генрих Вениаминович Сапгир , С. Ю. Артёмова

Поэзия / Русская классическая проза
Шицзин
Шицзин

«Книга песен и гимнов» («Шицзин») является древнейшим поэтическим памятником китайского народа, оказавшим огромное влияние на развитие китайской классической поэзии.Полный перевод «Книги песен» на русский язык публикуется впервые. Поэтический перевод «Книги песен» сделан советским китаеведом А. А. Штукиным, посвятившим работе над памятником многие годы. А. А. Штукин стремился дать читателям научно обоснованный, текстуально точный художественный перевод. Переводчик критически подошел к китайской комментаторской традиции, окружившей «Книгу песен» многочисленными наслоениями философско-этического характера, а также подверг критическому анализу работу европейских исследователей и переводчиков этого памятника.Вместе с тем по состоянию здоровья переводчику не удалось полностью учесть последние работы китайских литературоведов — исследователей «Книги песен». В ряде случев А. А. Штукин придерживается традиционного комментаторского понимания текста, в то время как китайские литературоведы дают новые толкования тех или иных мест памятника.Поэтическая редакция текста «Книги песен» сделана А. Е. Адалис. Послесловие написано доктором филологических наук.Н. Т. Федоренко. Комментарий составлен А. А. Штукиным. Редакция комментария сделана В. А. Кривцовым.

Поэзия / Древневосточная литература