Маруся Чурай

ковганки, салотовки, поставці...

— Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?

— То вже не співи. То підбита чайка

отак, упавши, на степу ячить.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні... та тюрма...

Не дай бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся — рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так — ні хліба, ані дров.

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!

— В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був, Іване, Остряницею, —

наступний гетьман після Павлюка.

Ти ж син його! Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславен рід полтавських Остряниць!

— Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,

поки живу я, поки й сонця світ.

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі од сліз.

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею — діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Минають ночі думами, півснами...

І я минаю... і минають дні...

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

...Кінчався день. Сумна і тонкоброва

дивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,

шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,

помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:

хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.

— Агов, Іване, он уже поляки!

— От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги, —

сказав Іван, підвівся із ослоника.

А дід собі стругає ополоника.

— Нікуди я, Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.

— Дивіться, діду. То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.

— З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, — вже й там.

— Що ж, вибачайте.

— За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що лях.

...Над самим краєм пролетіла чата,

і кінь із балки вимчався на шлях.

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,

і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люльку

і довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухати

оту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хати

на цей димок чужий хто не забрів.

Залив той жар. І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,

то так воно ще й наче не того...

Розділ VIII Облога Полтави

Степи і ніч. І хвища над степами.

Полтавський шлях сніги перемели,

Вороже військо ломиться у брами.

Глухі ворота. І мовчать вали.

Стоїть обоз по груди у заметах.

Вже встигли сани льодом обрости.

Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих, —

передні коні в’їхали в хрести!

Полтава спить. А панство — чи не в гості.

Сахнувся кінь. То ями, то горбки.

Хрести, хрести...

І торохтять, мов кості,

на тих хрестах промерзлі рушники.

Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.

Піввійська вже не встоїть на ногах.

Стара тополя, чорна та безлиста,

ворон гойда на цвинтарі в снігах.

Пани кленуть у лютому безсиллі.

Це ж до Полтави ледве дотягли!

Прослалось військо на чотири милі, —

хоч головою бийся об вали.

На цій землі було вже їм бувальців,

тут бог не сіяв з неба їм крупу.

Простягнеш руку — і не видно пальців,

так хуртовина крутить у степу.

Шугає вітер, сатаніє хвища.

Ще спробуй тут багаття розвести.

Аж де той ліс!

Хоч спалюй топорища

або рубай на цвинтарі хрести.

Але ж не можна людність дратувати.

Тут треба увійти без перешкод.

Тут треба мирно.

Все перетривати.

Схизматики — розпечений народ.

Як не кричи, як браму не виламуй, —

угода є, то впустять. Та коли?

...Вали високі. Що там за валами?

Глухі ворота. І мовчать вали.

А вранці, тільки почало світати,

де не було, здається, ні душі, —

а вже стоять наведені гармати,

і при лафетах — мирні гармаші.

Ніхто з панами не заводить бійки

і навіть слів дошкульних не вжива.

Хто курить дерев’яні носогрійки,

хто порох в гаківниці набива.

Сторожа, та стоїть собі на чатах.

Та все їх більш над валом вирина, —

у чорних свитах, у шапках кучматих,

в кобеняках з овечого сукна.

Ніхто нічим нікому не вгрожає,

ні в кого шабля не блищить в руці.

Лиш на валах козацтво походжає

і за щитами залягли стрільці.

А вже шляхетство інеєм взялося,

і вже охрипло панство від проклять.

Кричіть, бряжчать,

ворота вщент розносять.

Але ж ворота ковані. Стоять.

Якусь годину все це потривало.

То їхній головний пояснень зажадав.

А це від Пушкаря козак з міського валу

такий універсал на списі їм подав:

«Панове! Ви і ми — це рівні два народи.

В боях рішили спір, і вільні ми тепер.

Ви, значить, принесли до нас свої клейноди.

Свого орла також. А нащо нам орел?

Наш полк стоїть у полковому місті.