Маруся Чурай

напевно ж, є странноприїмний дім.

...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.

В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.

Духота сиза, як відьомські коси,

аж пломінці на гнотиках дрижать.

І богомільців цілі стоси

перед очима предлежать.

І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!

Мовчу про ліс і не кажу про степ.

Та краще ж ночувати десь під тином,

аніж оцей лахмітяний вертеп!

То ми пішли, та майже так, надворі,

сухого листя трохи нагребли,

та лежимо, та й дивимось на зорі.

Та й, каже дяк, свободу обрели.

Над нами вітер, листя ронячи,

хитає гнізда гайворонячі.

Дашок благий, земля сира,

і тягне холодом з Дніпра.

Усе б нічого, ми б уже і спали.

Міцні під небом сни подорожан.

Але ченці на ноги наступали

і дзвоником будили нічліжан.

Оце один виходить з-за собору,

доземну рясу тягне за собою.

А там і другий —

стриб через канавку,

збирає знову мідяки в карнавку.

— Оце так сон приснився у столиці, —

промовив дяк, сідаючи бочком. —

Що вариш ти вареники в криниці

і жовте листя ловиш друшляком.

Удрав шпака, як кажуть, знакомито.

Що ж, можна спати і на цій стежі,

якби ж мені не ставили копито

на саму грудь ці праведні мужі.

Пошарудівши у сухому листі,

дістав з торбини пучку тютюну.

— От, — каже, — кляті, — каже, — чорноризці;

Сон перебили. Вже я не засну.

Сиджу, дивлюся, — вік прожив на світі,

на те гніздо у тому верховітті

та й думаю: дурний ти чоловік,

що от прожив на світі цілий вік

і, наловивши повну душу гав,

гнізда собі ти так і не зібгав.

...Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити бога, вирвався і втік.

А ще колись, за Дідьковою Греблею,

під Києвом, отут, на Ірпені,

я знов притульним затишком погребував,

а вже й під сорок гухнуло мені.

Любив я панну, Птимченко-Заглобську.

Уже й надхмарні замки будував.

«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —

сказала панна. Я зрезигнував.

Ну, та й нічого. Так мені і треба.

Немає щастя, — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

Був регентом, і був я канархистом.

Любив людей і обминав юрму.

І відзначався коромольним хистом —

несклонностью к духовному ярму.

Пізнав любов, пізнав я і ненависть.

Гарячий був, доходив до нестям.

Колись я жив. Тепер я розминаюсь

з людьми, з лісами, з небом і з життям.

Дорогу маю, ту єдину втіху.

Лахва дякові, поки не зима.

Ото таке — цвірінь та в стріху.

А що, як стріхи власної нема?

Бував я скрізь. Душа у мене боса.

Пройшла тернами множества земель.

І брагу пив, напарену із проса,

мальвазію також і мушкатель.

В тюрмі варшавській був я кілька діб,

жував у Празі семидальній хліб,

в Молдові їв солодкий виноград,

ногами зміряв всенький Семиград, —

та у якій не був я стороні,

щось наче завжди плакало в мені:

іди туди і віку там дожий,

у землю рідну, де ти всім чужий.

Мандрівний дяк, по світу волочуся,

не маю ні родини, ні рідні.

Зустрів тебе та якось і незчувся, —

так на душі потепліло мені!

Ти скоро підеш, дівчино, додому,

в свою Полтаву, до тії ріки.

А там якомусь хлопцю молодому,

мабуть, твої вже сняться рушники.

Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!

Не був би ти самотній на віку,

якби хоч раз в судьбі своїй бродячій

зустрів колись ти дівчину таку!

Не подивуй, коли я раптом зникну,

Боюсь печалі, що до тебе звикну.

...Десь в било б’ють за звичаєм пустельним.

Оце такий тепер у Лаврі дзвін.

Так били в било перші преподобні,

коли ще ліс був богу до колін.

Коли іще в розбійницьких печерах

валялись просто то кістки, то череп.

І не було ні мурів, ані брам,

лише на зрубі зарості малини

і перший ветхий дерев’яний храм

з престолом ще із каменю і глини...

Тепер у Лаврі — де вже ті ліси?

Де молитовна тиша над лісами?

Лише Дніпро, брат вічності й краси,

тече в лугах тих самих і так само.

А над Дніпром, на цій святій горі, —

тут ціле місто, з гутами, ровами,

з надбрамними кремезними церквами,

з монастирями вже в монастирі.

Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,

ніде не втрапить, поки не спитав.

Самих тут келій — кілька добрих вулиць.

Самих церков — на кілька тих Полтав.

Якби не дяк, то що б я і робила?

Він знає все, сивесенький спудей.

...Пустельник б’є в пустельне било.

А в цій пустелі — тисячі людей.

Тут є такі, що трохи чи не плазом.

Сліпі, німі. І в кармазинах є.

Чи нас господь почує усіх разом,

коли так просить кожен про своє?

А я ж прийшла з такого далеку!

Тут, кажуть, є стара як світ

больнична церква при шпиталику,

десь там біля святих воріт.

Давно колись, по всіх превратностях,

як каже дяк, її возвів

при Лаврі, бувши тут привратником,

один з чернігівських князів.

То люди йдуть оце й понині,

бо, кажуть, ніби легшає людині,

як пом’янути саме в ній,

у тій церковці кам’яній,

своїх померлих... Пом’яну

і попелом розвіяного батька...

і матір, що звела я у труну...

Тих, що душа не виговорює...

Гордія... Ганну і... Григорія...

Мені б молебень відслужити.

Жива, то якось треба жити.

* * *

...Останню ніч то ми уже й не спали.

І знов ченці на ноги наступали.

Бухикав дяк, і дощик моросив.

Ото, мабуть, грязюку розмісив!

Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!

Холодний світ, бодай йому лихе.

В життя приходиш чистий і красивий.

З життя ідеш заморений і сивий

Мабуть, під ранок я таки заснула.

Така мене утома огорнула! —