Маруся Чурай

якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,

Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.

Кривавим градом плаче горобина.

Пливе туман, як білий лебедин.

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті.

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

Оце йдемо вже кілька діб, —

небілені хати і випалений хліб.

І каже дяк: — Де будем ночувати?

Про хліб і сіль давно щось не чувати.

От я мандрую, хоч уже й не молод.

Земля велика, радості нема.

Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.

Вмирають люди, діткнені хоробами.

Господь гробами землю поразив.

Поля засіяв воями хоробрими,

а нехоробрих геть переказив.

А тут ще та комета велетенська,

що наче в небі схрещені мечі.

І голий вовк явивсь біля Смоленська,

і їсть людей, і виє уночі...

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

Та ти не бійся, я вже не об тім.

Хоч би яка коршомка біля шляху

або який странноприїмний дім.

Тобі, голубко, хоч води напиться.

Підійдеш перша, може, не злякаються.

Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,

то тим міцніше люди замикаються.

— Пустіть хоч дівку,

що це вам зашкодить?

Чи жалько вам соломи околіт? —

Хтось пробурчав:

— Багато вас тут ходить.

Хай бог простить. Такий тепера світ.

— Гонорували нас пристойно.

Так під дверима і простоїмо?

Ти тільки той... ти не впадай у відчай.

Ще поки є погривина трави.

А як Ісус, син, — каже, — чоловічий,

не мав де прихилити голови?

Та й те сказати: морове повітря.

І хто там знає, звідки ми йдемо?

— Немає місця, людоньки, повірте.

Самі у хаті покотом спимо.

У того діти, в того породілля,

У того баба хвора на печі.

Бояться люди. Мор іде з Поділля.

Дарма у вікна й стукати вночі.

Зчерствіли люди од всіляких лих.

Неволя давня душі роздвоїла.

«Розширю страх мій на землі живих», —

як сказано в пророка Даниїла.

То поки сонцю крок до потуханія,

мабуть, ходім шукати укриття,

де ні печалі вже, ні воздиханія,

а токмо безконечноє життя.

Такі привітні цвинтарі бувають —

шатро небес і мармур в бур’яні.

Живі живих, Марусю, убивають,

а мертві зроду не зачеплять, ні.

Це тут блукають різні поторочі,

а цвинтар — то вже діло не страшне.

Спокійно там. Хіба що проти ночі

чиясь душа крилом тебе черкне.

Он подивись, — ну чим не райські кущі?

В траві лежить вороняче перо.

Є навіть райки, яблучка гіркущі,

на древі зла прищеплене добро.

Десь, певно,

й змій сховався тут здоровий.

Сама не їж, не спокушай мене.

Бо як побачить янгол мармуровий, —

з надгрібка зійде, з раю прожене.

Гроби все, бачиш, панські, алебастрові.

Надбитий янгол думає про суть.

То давній цвинтар. Видно, що душпастирі

біблійних кіз тут іноді пасуть.

Які тут склепи! Цілі кам’яниці.

Герби, склепіння, сходи і гробниці.

Залізні двері, злодій не втеребиться.

І всюди плющ повився на пригребицях.

Які шляхетні прізвища тут панські! —

Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.

Яка в них гідність чується велика! —

Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.

Ти ба, які наймення гонористі.

Не спиться щось в такому товаристві.

А тут кого заткало павутиною?

Кому це час так амфору надгриз?

Антон Ключенко, писано латиною.

Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

Якби видніще, поблукати скрізь би.

Тут є, либонь, вибітні горорізьби.

А цей надгрібок... —

Дяк аж відсахнувся. —

Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!

«Обняв мя страх», — як сказано в псалмі.

То це ми тут, виходить, не самі.

То, може, ноги отряхнем од праха?

Не дай бог привид, ще нас наляка.

Щось дуже бідно вбране як на графа

і зашляхетне як на жебрака.

Диви, сидить і нас не помічає,

як той надгрібок сивої печалі.

Мабуть, поляк. Стара-стара людина.

Це ж, певно, тут уся його родина —

у цій землі...

Скорбото всеочисна!

Оце уже і є його вітчизна.

Давай одійдем, що вже тут поможеш?

Одні кричать: «Од можа і до можа!»

А цей старий? Людина між людьми,

живе, як ми, і мучиться, як ми.

Колись нащадки будуть одмивати

оцю печаль од крові і глупот.

Бо можновладці — тяжко винуваті.

А що зробив народові народ?!

...Вже он і зорі сиплються з Ковша.

Складне життя у всій його всебічності.

А як подумать, — що таке душа?

Як той казав, це — горизонт до Вічності.

Гіркущих райок вранці пожували,

та й знов до ночі подорожували.

А вже й ліси соснові почались.

Тут, кажуть, є розбійники і лосі.

Тут вже когось зарізали колись,

то в повнолуння він кричить і досі.

Я вже й не чую тих страшних казок.

Вже йду не йду, підламуються ноги.

Нічної птиці моторошний зойк

і чорний сум лубенської дороги.

І раптом, що це? Жовті світлячки?

Потрухлих пнів далекі мерехтинки?

Мигтять, мигтять...

Навколо ж — ні хатинки.

Підходим ближче, а воно — свічки.

Лежать під лісом люди на траві,

на грудях склавши руки воскові,

лицем до неба, тьмою оповитого,