Меч Арея

— За малою гiркою по той бiк болота постав заслiн. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення – мав побачити востаннє все на власнi очi – й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з себе зайву одiж, але мечi тримали на пасах через плечi, їх було так багато, що з гори Гатиловi здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке зайняло всю смугу мiж окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася кiннота, й там було ще тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навiть найближчi товаришi. Мiж конов'язами ходили можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майорiли барвистi корзна воєвод i боляр, i прозiрними вежами стояли позв'язуванi десятками довгi списи.

Перед обiдом до великокняжої полотки прийшов Ардарiк. Вождь численних полкiв остроготської Гепiди був похмурий, його свiтлi, майже бiлi брови звелись на перенiссi.

— Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд Велiмира, Тодомира та Видимира…

— Вiдаю, про що ректи-ймеш, – перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втiшився його словами.

— Ти вiдаєш, i всi вiдають, а твої князi, та боляри, та великi воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи…

— Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк зламав слово своє. Вiн є ускоком з-пiд волостi городу Києвого, й я покараю свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову своєму, й ти, Ардарiку, речи друзям своїм i моїм приятелям Видимировi, Велiмировi та Тодомировi, що Великий князь київський однаково любить усi язики, котрi шанують у ньому вождя.

Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тiльки тодi, коли той закiнчив:

— Так речеш ти… А вельможi твої мислять другояко…

— Всi вiдають, що ти був єси й лишаєшся мiжним вождем пiд моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:

— Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже…

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Вiн сказав:

— Я поставлю твоїх, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi своїм вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн є й що собi думає. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля своєї невдалої облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твiй… калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.

— Приведи.

Перший вельмiж землi Руської вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! – наказав Гатило.

— Кого ворожи? – перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руськi кумири? Калмацькi кумири?

— Ворожи, до кого вмiєш.

Вишата сказав:

— Ардарiк має юдея.

— Ворожбита?

Вельмiж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.

— Треба сiдай у куток, – сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.