Меч Арея

Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.

Мiсяця того ж таки

За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру конюший Вишата Огнянич.

Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув – сподiвався на гiрше.

Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.

— Потрощимо заборола – а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана – з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.

Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.

— А дай-но броду, – сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.

Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати вперед стежiв i дозiрцiв комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд i заходився пiднiматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя київського. Пiднявшись на горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до полотки. Посерединi на величезному перському килимi стояв незмiнний князiв дерев'яний стiлець. Гатило стомлено сiв. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провiв рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тiм'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку килима й застиг.

Усi, хто ввiйшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Руської Вишата Огнянич.

— Вивiдники, – сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай iдуть сюди.

Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, – кивнув до старiшого з них Великий князь.

Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.

— Скiльки їх є?

— - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.

— Значить, усi укупилися, – мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:

— Iз ними готи Теодорiковi.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи захiднi, княже.

— То лжа є! – гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вiчi: – Кого послав єси на вивiди? Теодорiк менi клявся, що внизує меч у пiхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з Теодорiком i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв своїх i ходив по полотцi, мов у нього заболiли зуби. Вельможi стояли, стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всi спiдлоба позинали на Велiмира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами й досi вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорiкова зрада була яскравим свiдченням того. Ще не вiдомо, як поведуться вони, змушенi воювати проти своїх кревних родичiв вiзiготiв.

Остроготськi князi теж переживали, особливо ж Велiмир й Ардарiк, Гатиловi улюбленцi, до яких руськi князi та боляри ревнували свого володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть i живий розум…

Цiлу нiч прибувало на гору ополчення руського князя, й тiльки на свiтанку до Гатилової полотки ввiйшов Божiвой.