Меч Арея

Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

— Князь уже почав! – гукнули можi звичний оклик. – Потягнiмо й ми по князевi!

Гатилiв задум удався. З могутнiм криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував свої лави.

Богдан бився в першiй шерезi синової сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд їхнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi вої допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих.

Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Вої змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали свої гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню – мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське воїнство гунами!

Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, – нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно.

Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гунi. Гатило почув дiдовi слова:

— Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», – й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв…

Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки…

В ЛIТО 454-е мiсяця червця

То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже… Гот Валтарiй утiк.

— Куди?!

— Нiхто не вiдає.