Меч Арея

А тодi поїхав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Київ, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по неї. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг:

— Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.

Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:

— їдемо в Аквiтанiю!

Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарiїв бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий.

Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.

Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав…

Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.

— Не люблю тебе! – кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. – Нiколи не буду твоєю, так i затям!

— Але не будеш i Гатиловою! – вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.

— Буду!

— Нi, не будеш!

— Пощо?

— Не люба єси йому.

— Яке твоє дiло! Буду!

— Однаково не будеш.

— Пощо?

— Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку…

— Яку?

— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с… моєю.

Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою.

Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув її до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутнє тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з її млосних обiймiв.

I тiльки в стайнях охолов i заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i є князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому зовсiм не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.

Єдине, що мiг собi дозволити Гатило, – справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше.

Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся:

— Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь київський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив:

— А як же отець її, Iлiя?

Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону.

— Iстину рече Борислав Борич, – мовив старий конюший Войслав.

Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:

— Треба сла рядити, Богдане.

Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:

— Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.