Меч Арея

Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.

Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, – навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.

В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.

В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.

— То є послiдня лада моя, – хрипко проказав Гатило.

Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.

— Послiдня, – мовив Гатило знову. – Тобi ж перша… Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…

Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:

— Я-м такоже мислив про се…

Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.

Мiсяця липня в перший день

Раннього недiльного ранку, – ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, – повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.

Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя – й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку – рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт – по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.

По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.

Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.

Обидва велiможi посiдали на сходинах.

— З царя-городу їдеш? – спитав Войслав.

— Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.

— Що там греки й латинцi?

— Та що ж…

Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi:

— Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника!

Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.

— Знав єси воєводу римського Ецiя?

— Авжеж. То й що?

— Нема вже Ецiя.

— Вмер?

— Умер! – хмикнув Годой. – Умер, та не сам…

Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв.