Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось при цьому відразу опускає руки, розпускає соплі і відступає, або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як рухнули Єрихонські мури. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, яким чином перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, послідовно і планомірно намагається впоратися з перешкодою. Але є й такі, хто на всі без розбору бар’єри кидається лобовою атакою, вважаючи здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не включили в хіт-парад гріхів у Біблії, і хто на жодній з мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це - Овни, люди вогню, чиї неспокійні душі служать цитаделлю для палаючого Марса, а мізки - вмістилищем навіжених ідей.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo Sapiens. Бігме, вони такі ж як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні і щиросердні, а часом криводушні й каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни перестають бути Homo Sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries

[20]. У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю чи тверезим розумом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власного безрозсудства та гарячковості! Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступний раз обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше! Але… ще жодного разу не дотримував обіцянки.

Отже, сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову і перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха випирали.

Я думав про те, що відмова від поїздки у Мексику, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це був найлегший вибір, простий і очевидний варіант, своєрідний пакт про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару.

І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і прийняв доленосне рішення. Прийняв зопалу, згаряча, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі так, як приймав їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав:

- Я їду в Мексику. Крапка.

Колись давно я надибав мудровану писанину якогось зарозумілого психолога стосовно того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим як ухвалювати рішення. Чи не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково що примусити волохатого грізлі присилати письмове повідомлення за добу до того, як він збирається когось загризти.

Варто було визначитися з рішенням - і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилась приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною об холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан.

* * *

За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюються дальні трансатлантичні перельоти. Таких виявилось усього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») та Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон відпав одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей та нервів. Ситуація ускладнювалась також і тим, що чимало рейсів мали stopover

[21] у Сполучених Штатах, і це мені не підходило по тій же причині, що й Велика Британія: потрібна була віза. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною.

Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що далі від океану, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом з білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліну і до отого великого міста, звідки уже «велика» авіакомпанія везе вас далі за океан. Перевага у тому, що такі квитки зі stopover’ами, придбані через «маленькі» авіакомпанії, набагато дешевші.