Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) - Париж (аеропорт Шарля де Голля) - Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад з Мехіко через Париж з прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом та Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем та Мехіко - «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico».

Хвилювання знов налягло на мене, коли я взявся заповнювати веб-сторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішня напруга розпухала, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав завітний момент, коли я мав здійснити платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилось, що після усіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, наче та навіжена кобила. Несамохіть я очікував чергового вибрику шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були:

настане кінець світу;

запустять Великий адронний колайдер (далі див. перший пункт);

я відкину копита;

відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. перший пункт);

пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу свого провайдера в його ж серверній).

На щастя, нічого з цього списку не скоїлось, всесвіт і провайдер були врятовані, лиш за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши усі необхідні поля і опинившись, як кажуть американці, one click away

[22] від того, аби купити квитки, я затамував подих і… закляк. Замість клацати мишею, тремтячими рухами виволік з-під шафи телефон і попри пізню годину набрав Мігеля.

- Ало, чувак, я їду в Мексику!

- І що? - протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.

- Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.

- Хм… І що?

«Ну й, блін, тубілець!», - подумав я.

- Чорт! Ти не розумієш! - кажу. - Мені лишилось один раз клікнути мишею і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно і безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.

Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.

- Ти, блін, тубільцю! - вигукнув Мігель. - Ти, як і всі, думаєш, що Мексика - то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях з пальмового листя і щороку трапляється нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи і засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч з п’ятниці на суботу.

Я подумав, що той ризик не такий уже й малий, пригадавши темні шведські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років впивалися до напівпритомності. Але я припустив, що то така особлива мексиканська метафора.

- Тобто ти радиш?…

- Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

Я відкинув убік телефон, потім зажмурився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order

[23]». Секунд з тридцять вікно браузера підозріло блискало і змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, я, мабуть, там і околів би від задухи. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатися наді мною, браузер нарешті видав:

Your order is confirmed

Your reference number: 2FRY6T

Passenger name: Mr. Maksym Kidruk

[24].

І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола у сезон парування, розбудивши добру половину інтернаціонального студмістечка:

- Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду в Мексику-у-у!

Більше шляху назад не було.

До світання лишалось менше трьох годин. Я закутався в ковдру і спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном крутився, завертаючись у ковдру, мов у кокон, а іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла та армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того цілий день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку і сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх та притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері подзвонив Дімон.

- Я чув, ти… ти… купив квитки?

- Так.

- І ти… ти… їдеш у Мексику?

- Саме так.

- Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

- Сам.

Я помовчав, вслухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і поклав трубку. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав у Мексику.

* * *