Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Добряче помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, охарактеризує як «the smallest backpack ever»

[28].

Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались взяти таксі і рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалося, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені врешті-решт вдалось переконати її, що це увесь мій вантаж, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-качалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».

Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пожаліти її психіку і сказав, що мій рюкзак - це результат останніх досягнень українських вчених у галузі нанотехнологій, тож туди можна запхати речі завбільшки з рояль.

Усе необхідне я купив в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.

Ось перелік усіх тих речей, які я збирався взяти за океан, включаючи ті, які вдягав на себе:

три пари майок;

троє шортів;

три пари шкарпеток;

три комплекти спідньої білизни і одні купальні плавки;

одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);

друга, тобто додаткова, пара кросівок (в першій я збирався їхати);

гігієнічні причандали (зубна щітка, паста, маленький шампунь);

аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля і ще три-чотири мініатюрних упаковки з таблетками, призначення яких я не знав, бо мені їх силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів у Швецію);

цифровий фотоапарат з комплектом акумуляторів;

іспансько-український та україно-іспанський словник на 40000 слів;

п’ять українських прапорців 9х15 см (роздавати на місці аборигенам);

мобільний телефон та mp3-плеєр;

паспорт, кредитки, трохи готівки;

і нарешті, крутий ковбойський капелюх з крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.

Разом це заважило менше п’яти кілограм (найважчими снарядами виявились кросівки та словник), і то було усе, чим мені доведеться обходитись цілий місяць за океаном.

Мені жаль шанованих читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою у Мексику ще лишалась слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, і яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав необхідним, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад у Стокгольм, готовий підняти вітрила і спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.

IV. Вперед, на Мексику!

Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять що завгодно.

Данте

«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам один. Лишилось менше двох годин до початку Мрії.

Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про усі місця, так звані a must see

[29]. Вчора у Стокгольмі весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюсь погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко - дощ і навіть грози… Але то таке, не цукровий, не розтану.

Вирішив брати з собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.

Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, радше зібраний і зосереджений. Попереду 29 годин дороги і 12-годинний переліт через Атлантику.

Закінчую пакувати наплічника і вперед, на Мексику!

Ciao!»

* * *

Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольму. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою і взяв курс на T-Centralen - ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходились докупи усі гілки метро, маршрути автобусів та лінії приміських потягів.

До Мілану я мав дістатися на крилах ірландського low-cost

[30] «Ryanair», такої собі темної і непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.

Одного разу я уже літав з «Ryanair». У Венецію. Пригадую, тоді протягом перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопору. Усі інші, включаючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана і бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто блискуче. Це був перший раз, коли на моїх очах весь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки бив у долоні зі сльозами на очах, наче в театрі після виступу Паваротті.

Я не плескав. Мені чомусь кортіло піти і набити пілотові морду.