Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Дощ-почвара вщух так само раптово як і почався, вода зійшла, блискавки стихли, заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілану. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, аби помахати рукою моєму автобусу в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншої сторони вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе що думав, про італійську транспортну систему, показавши услід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Саме в цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (хоча ні, насправді - друге, бо те, що я сказав першим, не пропустив на ці сторінки редактор):

- …Краще б його украли.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши усі інші важчі сумки по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник - багажне відділення виявилось на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його украли, було б не так образливо», - подумав я. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою і правдою служив мені ось уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

У той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за водяним потоком просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, плескаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчої урни викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя з собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувались сутінки. Поспішати мені було нікуди, адже все одно добиратися в аеропорт доведеться на таксі, однак напередодні я начитався безліч зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати і забратися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив всередину руку, і - ото чуднота! - усі речі виявилися цілком сухими! Тоді я врешті перестав лаятися, розчулено шмигнув носом і подумки подякував усім святим укупі з сумлінними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову піднявся, а втім, як скоро виявиться, зовсім ненадовго.

* * *

Дощ остаточно припинився, небо почало трохи вияснюватись, оголяючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксистові, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

Таксист виявися молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли приїхали, сказав:

- Фіфті євро, пліз!

- Йоманарот, скільки-скільки?!

- Фіфті… файв зеро, - повторила та італійська скотина.

- Скотина! - кажу йому.

Так і сказав. Щоправда, українською.

- Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро

[33]!

- Скот! Нелюд! Бляха муха! - кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один з терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній всередині.

Зазвичай, розсувні двері аеропортів обладнані фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом - шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, - що могло значити лише одне: аеропорт закритий на ніч. Я насупився.

«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, - пронеслось у голові. - Непоганий початок мандрів, нічого казати».

Утім я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до терміналу.

Всередині було порожньо, настільки порожньо, що у мене аж мороз по шкірі прокотився. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики - усе пустувало; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче відчуття, бо складалось враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, усі люди кудись подівались. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк всі звуки моторошною луною прокочувались мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.