Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Пригадую, я саме готувався вимкнути музику (з електронікою в літак не можна), коли побачив, як в автобус заскочив невисокий рудий хлоп’яга з колоритною зачіскою і став до мене спиною. Я знічев’я глипнув на нього і байдуже зметикнув про себе: «Опа, а коси закручені ну геть як у Андерсa Фрідена

[36]». І тут же про нього забув.

За якусь мить з терміналу вигулькнув інший пасажир, поїжився від ранкової прохолоди і хутко заліз у автобус. Так само відчужено я обдивився і цього. «Хм… - крутнулась в голові думка. - А у цього татуювання на передпліччі геть як у Джеспера Стрьомблада

[37]». А ще, думаю, це ж треба, блін, такий збіг: двоє людей схожі на музикантів з «In Flames»… І знову апатично втупився у вікно.

Аж тут слідом за тими двома заскакує ще один, і що ви собі думаєте? Звичайно, з борідкою, як у Бьйорна Джелотта

[38]! Отут мою дрімоту знесло, наче гірською лавиною, від несподіванки я так роззявив рота, що нижня щелепа ледь не загриміла по підлозі автобуса. Я сильно-пресильно протер очі, аби пересвідчитися, що не марю. У цей час до салону протиснулись ще двійко, і я чітко розпізнав шведську говірку.

«О май ґад! Це ж «In Flames»! Йо-ма-йо! Це «In Flames» власними персонами!!! - навушники від напруги зі свистом повилітали з вух, а я все ще не вірив своїм очам. - І вони летітимуть зі мною в одному літаку!»

Сонливість мов рукою зняло. Поки я хапав ротом повітря, автобус рушив, і за хвилину-півтори підкотив до літака - підстаркуватого McDonnell Douglas MD-82 з характерними для «Alitalia» зеленими смужками на мокрих від ранкової роси боках фюзеляжу. Реактивник сонно сопів, прогріваючи закіптявілі турбіни.

Зізнаюсь, від такої неочікуваної зустрічі я оторопів, і все, на що мене вистачило, - це почати розсилати з мобільного текстові повідомлення друзякам про те, що я летітиму в одному літаку з «In Flames». Телепень! Зі мною була фотокамера, але підійти до музикантів в автобусі мені не стало духу, а у літаку - не випало нагоди. Спершу зліт, затим стюардеси розносили напої та закуски, потім чортяча турбулентність змусила сидіти, тугіше затягнувши ремені безпеки, коротше, щойно я набрався мужності, пілот, потвора, оголосив, що уже заходимо на посадку. До Парижа летіти всього годину з хвостиком.

У мене по спині затупотіли мурашки, а ще пробило холодним потом від думки, що я оце так просто залишу і дозволю їм піти. Я вже навіть вималював собі, як згодом ніяково виправдовуватимусь перед приятелями за те, що стовбичив на відстані одного метра від славетних «In Flames» і не спромігся склепати жодного знімка.

Якби до літака в Парижі подали рукав, так воно, мабуть, і сталося б, навіки замурзавши безчестям увесь мій рід, але крутихвістка фортуна вирішила нарешті показати мені свою усмішку: в аеропорту Шарля де Голля під пузо нашого MD-82 знову підігнали автобус. Підбадьорений такою удачею, я опустив забрало і кинувся в атаку. Просто на вулиці під трапом настиг бас-гітариста Петера Іверса, вдалим маневром обійшов його справа, і пальнув йому в писок найтупішим з усіх запитань, які коли-небудь злітали з моїх уст:

- Hey, man, are you from «In Flames»

[39]?

Кремезний бас-гітарист приязно усміхнувся:

- Ага!

- Вау! Приємно познайомитись!!!

Ми зайшли в автобус, за нами підтягнулись інші хлопці з групи, і я по-черзі перезнайомився з кожним, розказав, що сам з України, але зараз живу в Швеції, і взагалі, що я їхній великий фан. Термосячи долоню Андерса Фрідена, я уп’явся йому в самі зіниці і нарешті безапеляційно випалив:

- А можна я зроблю фотку з вами усіма?

- It’s a pleasure for us

[40]! - відказав рудий бородань без жодних ознак пихи чи зіркової хвороби. Мені навіть видалося, що фронтмен гурту злегка зашарівся.

Попискуючи від старання і задоволення, я безцеремонно розштовхав усіх інших пасажирів, розставив п’ятьох учасників групи півколом у автобусі, потім сам протиснувся поміж ними і дав комусь фотоапарат, аби нас сфотографували. Клацання камери, спалах - і заповітне фото у мене в кишені! Чи то пак, на картці пам’яті.

Отак все сталося.

Не встиг ущухнути виблиск камери, і крісло для тортур, безсонна ніч, дурнуваті думи і навіть чортовий автомат-папуга вмить забулися. За ті п’ять хвилин, поки ми їхали від MD-82 до воріт паризького аеропорту, жага до авантюр знову затопила моє серце. Я усміхався свіжому сонцю і бадьористо насвистував якийсь невибагливий мотив.

А ще я дякував «In Flames». Вони врятували перший день моєї подорожі.

* * *

На тому несподівані та цікаві зустрічі не закінчилися.

Мені належало переметнутися з терміналу 2F аеропорту ім. Шарля де Голля в термінал 2E, звідки літали усі дальні міжнародні рейси. Але це тільки на словах так просто, і тільки на папері поміщається в одне речення. Насправді про те, як я блукав головним французьким аеропортом, можна написати окрему книгу. Одначе, кружляючи лабіринтами переходів і чіпляючись за вказівники в галереях, як Тезей чіплявся за нитку Аріадни, я врешті-решт добрався до потрібних воріт.